У середині 70-х – на початку 80-х років дисидентський рух в Україні зменшився кількісно, але виріс якісно – утворилася і діяла Українська Гельсінська спілка.

Відомий канадський дослідник української історії Богдан Кравченко склав список дисидентів 1960-1972рр., у якому налічувалося 975 осіб. Інші джерела також вказують майже тисячу осіб, які репрезентували усі регіони України. У 1968р., оголошеному ООН роком Прав Людини, в тюрмах та таборах СРСР за політичними статтями перебувало понад 500 в’язнів і майже 50 осіб „лікувалися” у псих лікарнях. На початок 80-х років, за даними Секретаріату Міжнародної амністії, кількість політв’язнів становила від 600 до 700 осіб, серед яких у різний час українців налічувалося від 25 до 75%.

Отже, протягом60-х – першої половини 80-х років в Україні значною мірою активізувався опозиційних рух. Він стає помітним чинником суспільно-політичного життя, його лідери чіткіше формулюють основну мету та орієнтири, завдяки „самвидаву” в маси проникають опозиційні погляди та ідеї. Поступово набирає силу процес самоорганізації дисидентського руху. Водночас широкої підтримки в громадян республіки він не набув, що пояснюється жорстокістю репресивних заходів; апатією та пасивністю, що панували у свідомості значної частини суспільства; переважно нігілістичною спрямованістю дисидентського руху, коли викривальний пафос домінував над позитивними ідеями. Незважаючи на малочисельність, дисидентський рух був реальною моральною та ідеологічною загрозою системі, оскільки формував і зберігав певні суспільні ідеали.

Масові арешти 1972р., спрямовані проти дисидентів, стали першим актом політичних репресій, що розпочалися в Україні і дістали назву „великого погрому”. За ініціативи нового партійного керівництва України відбуваються масові чистки тих, кого так чи інакше пов’язували з автономістським курсом П.Шелеста. при цьому, залишаючись в тіні а особисто координуючи акцію, В.Щербицький переклав справу її здійснення на секретаря ЦК з ідеології В.Маланчука. За їхньою ініціативою від посад було усунуто цілий ряд партійних та радянських керівників, котрі так чи інакше симпатизували ідеям національного відродження. Натомість їхні посади обіймали ті, для кого єдино правильними були ідеї так званого пролетарського інтернаціоналізму, а по-суті, русифікації України.

Масові репресії 1972р. на деякий час зупинили активність дисидентів. Однак, уже в 1974р. побачили світ 7-й та 8-й випуски „Українського вісника”, у відновленні виходу якого незаперечною була заслуга Степана Хмари. За кордоном було видано низку книжок правозахисників, що не змогли побачити світ в Україні.

У 1975р. уряди 35 держав Європи і Північної Америки, у тому числі й уряд СРСР, підписали Гельсінські угоди, які закріплювали нові відносини в Європі, повинні були забезпечити дотримання у кожній з країн високих принципів демократії, прав людини. Розуміючи, що в Радянській Україні це практично неможливо, в листопаді 1976р. найбільш активні правозахисники об’єдналися в Українську групу сприяння виконанню Гельсінських угод в Україні, або в Українську Гельсінську Спілку (УГС). Вона стала найбільшою правозахисною організацією в республіці. Її керівником став письменник Микола Руденко, а серед 36 членів були такі відомі дисиденти, як Петро Григоренко, Левко Лук’яненко, Іван Кандиба, Надія Світлична, В’ячеслав Чорновіл, Василь Стус, Святослав Караванський, Оксана Мешко, Олег Бердник та ін.

УГС відрізняло від попередніх правозахисних організацій те, що вошв була відкритою громадською організацією, яка хоч і не була визнана владою, вважала, що має законне право на існування. В цій діяльності вона контактувала з аналогічними об’єднаннями по всьому СРСР.

У декларації Української гельсінської спілки зазначалося, що організація ставить за мету вирішення чотирьох головних завдань: ознайомлення широких кіл української громадськості з декларацією прав людини; сприяння виконанню статей заключного Акта з питань безпеки і співпраці в Європі; домагання того щоб на всіх міжнародних нарадах, де мають обговорюватися підсумки виконання Гельсінських угод, Україна як суверенна європейська держава і член ООН була представлена окремою делегацією; акредитування в Україні представників зарубіжної преси.

У декларації проголошувалося, що у своїй роботі Спілка керується не політичними, а лише гуманітарно-правовими мотивами і свою головну мету вбачає в ознайомленні світового співтовариства з порушенням прав людини в Україні.

Незважаючи на цілковиту законність діяльності Спілки, її підтримку західними демократіями, працювала вона в умовах постійного тиску з боку владних структур. Особливу ненависть викликали у КГБ поширювані на Заході меморандуми про незаконні арешти, списки політичних в’язнів, їхнє становище у таборах тощо.

Уже через 3 місяці після організації УГС, у лютому 1977р., було заарештовано її керівників – Миколу Руденка та Олексу Тихого. Незабаром їх було засуджено відповідно на 12 і 15 років позбавлення волі. До 1980р. більшість правозахисників, які входили до групи, було засуджено на терміни від 10 до 15 років. За радянськими законами того часу максимальний термін позбавлення волі за найтяжчі злочини не міг перевищувати 15-ти років.

У 1980р. арешти тривали. Було заарештовано за звинуваченням в антирадянській агітації і пропаганді О.Шевченка, В.Чорновола, В.Стуса, С.Хмару. В таборах загинули В.Стус, В.Марченко, О.Тихий, Ю.Литвин.

Заборона Української автокефальної церкви в довоєнні роки та Української греко-католицької – у повоєнні, шалена антирелігійна кампанія кінця 50-х – початку 60-х років спричинили зародження та зростання релігійного дисиденства.

Особливо активно боролися за відновлення своїх прав греко-католики. Формально ліквідована Греко-католицька церква діяла в західних областях України в підпільних, „катакомбних” умовах. Значна частина населення цих областей таємно відправляла релігійні обряди. Існувало декілька сот (до 350) парафій (громад). Ними керували єпископи, які також діяли в підпіллі. З-за кордону