Одним з активних борців за права Греко-католицької церкви в Україні був Йосип Тереля. У 1982 році колишній в’язень таборів та „спецпсихушок” Й.Тереля став одним з організаторів Комітету захисту Української греко-католицької церкви. Однак до її реальної легалізації минули ще довгі роки.

Мужньо відстоював права віруючих один із лідерів українського дисиденства, багаторічний в’язень сталінсько-брежнєвських таборів В.Романюк. Саме завдяки його діяльності з’явилася опозиція режимові в Російській православній церкві, яка на той час фактично перебувала під цілковитим контролем держави.

Значну частину релігійного дисиденства становили члени протестантських сект євангельських християн-баптистів, єговістів тощо. Особливу активність у справі їх захисту проявляли Петро Вінс – член УГС, та його син – один з проповідників баптистів пастор Георгій Вінс.

На початку 80-х років дисидентський рух в Україні було практично розгромлено. Головною причиною цього була відсутність у дисидентів належної політичної мобільності, активних зв’язків з масами, здатних забезпечити їм дієву і рішучі підтримку широких верств населення, зокрема робітників та селянства. Бракувало належної організованості. За соціальним складом дисиденти були переважно представники інтелігенції. Активною була репресивно-каральна машина, силі якої вони протистояти не змогли.

Однак, незважаючи на величезні перешкоди, що їх чинила влада, дисиденти доносили до народу правду про справжнє становище в Україні. Завдяки їхній самовідданій боротьбі у громадській свідомості поступово утверджувалась думка про необхідність виходу України з Радянського Союзу і створення власної незалежної держави.

Репресії, які набули масового характеру вимагали активізації правозахисного руху, який зробив би неможливими подібні акції офіційних властей. Вагомий вклад в боротьбу за право людини на свободу переконань і на вільне їх виявлення внесла заснована 9 листопада 1976 року у Києві Українська Гельсінська група. Однак, було б не вірним стверджувати, що це було початком українського правозахисного руху, ідея якого виношувалась задовго до Української Генсільської групи. Очевидно, першовісником її був ще в 1960 році Левко Лук’яненко. Хельсінські угоди та Заключний Акт цих угод ( 1975 р. ) прискорили самозародження правозахисних груп в СРСР і надали їм відповідного організаційного оформлення. Створюючи легальні Хельсінські комітети, дисиденти виношували надію, що керівництво Союзу, підписавши гуманітарні статті Заключного Акту Наради з питань безпеки та співпраці в Європі, погодяться шанувати громадянські права своїх підлеглих.

До Української гельсінської групи входило 37 чоловік. Очолив її письменник Микола Руденко. У перших своїх документах “ Декларації ”, “Повідомленні” та “ Меморандумі ” група з’ясовує причини виникнення правозахисної організації і роз’яснює свої програмні положення. Свою мету Українська Гельсінська група вбачала в сприянні ознайомленню української громадськості з Декларацією Прав Людини, вимагаючи, щоб цей правовий документ став головним у відносинах між Особою і Державою. Виходячи з переконань, що мир між народами не можна забезпечити без відповідних контактів, а також без вільного обміну інформацією, члени групи зобов’язувались активно сприяти виконанню гуманітарних статей Заключного Акту Наради з питань безпеки і співпраці в Європі.

Особливу увагу група сприяння звертала на боротьбу з порушенням Декларації Прав Людини. Вона збирала письмові скарги про протиправні дії органів влади, щоб ознайомити з ним світову громадкість, а також уряди країн, які підписали хельсінські угоди. Враховуючи колоніальний статус України, члени групи вимагали виходу її з складу СРСР. У одній з заяв 1980 р. говорилося: „ Ми розуміємо, що значить жити під колоніальним гнітом, і тому заявляємо, що народові, який живе в нашій країні, буде забезпечені найширші політичні, економічні і соціальні права, будуть безумовно гарантовані всі права національних меншостей і різноманітних релігійних асоціацій ”.

Відразу ж після створення Української Гельсінської групи проти її членів було розпочато репресивні акції. У ніч на 10 листопада 1976 р. вчинено напад на квартиру керівника групи Миколи Руденка. Прибувши на місце злочину, міліція відмовилась скласти протокол. Переслідувань зазнали: Ніна Строката, Василь Стус, Левко Лук’яненко, Іван Кандиба, Надія Світлична, В’ячеслав Чорновіл, Оксана Попович, Оксана Мешко, Данило Шумук, Юрій Шухевич та інші активісти дисидентського руху. До 1980 р. три чверті членів Української Гельсінської групи побували в тюрмах і таборах. Решту було вислано з України.

Як форма протесту проти утисків віруючих, заборони ряду конфесій виникло релігійне дисиденство. Особливих переслідувань зазнала Українська греко-католицька церква. Не дивлячись на постійні заяви державних органів про те, що такої церкви на Західній Україні не існує, що народ провокують лиш окремі релігійні екстремісти, всезростаючий потяг до неї населення свідчив зворотне. Таємні відправи для віруючих в західних областях республіки проводили 300-350 греко-католицьких священиків. Існувала мережа підпільних монастирів і друкарень. Почалась боротьба за легалізацію Української католицької церкви. З цією метою в 1982 році було організовано Комітет по її захисту. Сильних репресій зазнали в 60-70-х роках протестантські секти ( баптисти, п’ятидесятники, аувентисти, свідки Ієгови ), члени яких значно поповнили частку “в’язнів совісті” в нашій країні.

Виконуючи волю державно-партійного керівництва, постійно „вдосконалювала” методи роботи КДБ. У1967 році в його структурі було створено для „боротьби з ідеологічними диверсіями” спеціальне п’яте управління. Співробітники управління намагались ізолювати дисидентів від суспільства, застосовуючи проти них методи “тиску”, змусити їх відмовитись від своєї діяльності. Одних засудили в табори та “психушки” – як Ігоря Калинця, Євгена Сверстюка, Володимира Сеньківа, Володимира Мороза, Михайла Осадчого, Богдана Ребрика, Василя Стуса, Юрія Литвина, Олексу Тихого, інших насильно депортували, як М. Руденка чи Л. Плюща. Навіть після підписання гуманітарних статей