Заключного Акту Наради з питань безпеки та співпраці в Європі продовжували виносити свої вироки “табірні суди”, які, по суті ніколи не відрізнялись від горезвісних “трійок” сталінських часів. За допомогою цих “трійок” табірна адміністрація запроторювала дисидентів, що вимагали статусу політв’язнів до Володимирського централу. До 1976 р. з 14 політв’язнів українців Володимирської тюрми 12 направлено туди “табірними судами”. Проте, зломити дух борців та к і не вдалося. У листі „Позиції українських політичних в’язнів” Олексій Тихий і Василь Романюк підкреслювали: „...зупинити рух репресіями неможливо Жертви запалюють, а не спалюють серця”.
Переслідувань зазнали не лише борці проти тоталітаризму. а й члени їх родин, близькі. В 1948 р. було засуджено на 10 років ув’язнення 15-річного Юрія – сина командира УПА та голови Проводу ОУН Романа Шухевича. В 1958 році сфабрикували нову справу і додали ще 10 років . В 1971 році ситуація повторилась. Після втрати зору Ю. Шухевича у 1983 р. заслали до Томська. Повернутися на Україну він зумів лише в 1989 році. І такі приклади були непоодинокими.
Стало звичним явищем підслуховування телефонних розмов, перелюстрація приватного листування, заплановані напади „хуліганів” на представників правоохоронних органів. З 1972 року КДБ використовує систему попереджень, зміст якої заключався у „бесідах” з інакомислячими. При цьому, до їх відома доводилось, що якщо вони не припинять свою діяльність, то будуть заарештовані. У кінці бесіди давали підписувати щодо цього відповідний документ.
Досягнення незалежності України, демократизації суспільно-політичного життя були б неможливими без активної діяльності таких людей: Олеся Бердника – в’язня концтаборів, широко знаного на Україні та за її межами, письменника-фантаста, виключеного у 1972 р. за відхилення від соцреалізму з Спілки Письменників України; Петра Григоренка – колишнього генерал-майора, начальника кафедри Військової Академії, кинутого за допомогу кримським татарам до психлікарні, представника Української Громадської групи Сприяння Виконанню Гельсінських угод України в Москві; Івана Кандиби – юриста, одного з авторів Програми Робітничо-Селянської Спілки; Левка Лук'яненка – юриста, одного з авторів Програми Робітничо-Селянської спілки, засудженого спершу до розстрілу, який потім замінено 15-ма роками ув’язнення, широко знаного як і В’ячеслава Чорновола – поборника прав радянських політв’язнів; Оксани Мешко—в’язня таборів суворого режиму, політв’язня Володимирської в’язниці – Олександра Сергієнка; Миколи Руденка – відомого українського поета та прозаїка, автора десятків книг, керівника Української Громадської Групи та інших.
Список використаної літератури
1. Жуковський А., Субтельний О. „Нарис історії України”. Львів 1991р.
2. „Історія України” Крип’якевич І. – Дальницький М., Доповна Є.Гринієм. Львів 1991р.
3. Газета „Поліття” Україна в ХХ столітті.
4. О.Д.Бойко „Історія України”. Київ. 2002р.