Однак в плани царського уряду аж ніяк не входило самостійне правління українського гетьмана. Його діяльність постійно тримали в полі зору, спрямовуючи належним чином. Права гетьмана поступово обмежувались: йому заборонялось призначати полковників без згоди уряду, підтримувати дипломатичні зносини з іншими країнами та ін.

Згодом було зроблено суттєвий крок по обмеженню державності України й перетворенню її на звичайну провінцію Російської імперії. Варто зазначити, що у 1734—1750 рр. політико-адміністративну владу в Україні здійснювало Правління гетьманського уряду із 6 осіб. Це сприяло посиленню контролю і втручання у внутрішні справи старшинської адміністрації з боку царських урядовців. Лівобережна Україна нарівні з іншими провінціями держави підпорядковувалась Сенату, в якому діяла особлива установа під назвою «Канцелярия малороссийских дел».

З відновленням гетьманства підпорядкування Лівобережної України із Сенату було передано в Колегію іноземних справ. Факт перебування України у віданні установи, утвореної для зносин з іншими державами, свідчив про формальне визнання за нею політичної самостійності.

Однак гетьман К. Розумовський не дбав про збереження такого правового статусу України. Посварившись з головою Колегії, він поклопотав перед імператрицею про своє підпорядкування щодо «малороссийских дел» установі, яка вважалася головною в Російській державі. Згідно з його проханням царським указом від 17 січня 1756 р. Лівобережну Україну із відання Колегії іноземних справ знову було переведено до Сенату, в якому утворено «особую экспедицию» для українських справ.

У березні 1761 р. із відання гетьмана вилучено Київ і підпорядковано безпосередньо Сенату. Всіх козаків наказано вивести з міста і поселити на лівому березі Дніпра. Київська полкова канцелярія знаходилась в м. Козелець.

Результатом суспільно-політичної діяльності гетьмана К. Розумовського стала судова реформа. В той час на Лівобережній Україні діяв Генеральний суд на чолі з генеральним суддею, апеляції на рішення якого подавалися до Генеральної військової канцелярії та гетьмана. Нижчими ланками судочинства лишалися полкові й сотенні суди.

Універсалом від 17 листопада 1760 р. К. Розумовський запровадив новий порядок судочинства, згідно з яким Генеральний суд очолювали два генеральні судді, а до його складу входили вибрані від старшини представники кожного з 10 полків. Генеральний суд розглядав справи генеральної старшини, полковників, бунчукових і військових товаришів, канцеляристів та осіб, які перебували під особистою опікою гетьмана. Крім того цей суд став органом нагляду за місцевими судами, найвищою апеляційною інстанцією, в зв'язку з чим Генеральну військову канцелярію було позбавлено судових функцій (17 лютого 1763 р.).

Того ж року полкові суди було перетворено на гродські, де розглядалися кримінальні справи. Головуючими в цих судах залишалися полковники, а суддя і писар називалися вже не полковими, а гродськими. Крім того запроваджено підкоморські й земські суди (в кожному полку по два, а в Ніжинському — три). Підкоморські розглядали справи про землю та межування, до їх складу входили виборний від шляхетства суддя з двома помічниками-коморниками.

Загалом судова реформа, здійснена К. Розумовським, відповідала інтересам козацької старшини.

Гетьман підтримав бажання старшини мати в Україні світські вищі навчальні. заклади, зокрема університети. На 1760 р. був детально розроблений план заснування та діяльності університету в Батурині. У ньому мали діяти 9 кафедр: латинського красномовства; логіки, метафізики й практичної філософії; натурального права й юриспруденції; старожитностей, історії «літеральної» й політичної, генеалогії та геральдики; експериментальної фізики й'математики (з усіма її частинами); теоретичної й практичної фізики; анатомії; хімії; ботаніки й натуральної історії. Курс навчання тривав три роки. За гетьманом лишалося пожиттєве право фундатора і протектора Батуринського університету.

1763 р. К. Розумовський і представники старшини підготували на ім'я Катерини II дві чолобитні: про відновлення давніх прав в Україні та про визнання спадковості посади гетьмана за нащадками роду Розумовських. У першій з них йшлося про необхідність перетворення Києво-Могилянської академії на університет та заснування університету в Батурині.

Реакція царського уряду на чолобитні виявилася різко негативною. Деякі царедворці пояснювали прохання про спадковість гетьманства як один із кроків до здійснення незалежності України від Росії, Катерина II готова була віддати гетьмана під суд. Однак прибічники Розумовського зуміли вплинути на імператрицю і врятувати графа від її гніву. Катерина II запропонувала К. Розумовському добровільно зректися гетьманства, що той і зробив без усякого супротиву.

Імператриця, проголосивши себе продовжувачкою справи Петра І, не допускала самої можливості зміцнення позицій козацької старшини в Україні й лише чекала нагоди, щоб покінчити з гетьманством. 10 листопада 1764 р. вийшов царський указ про ліквідацію гетьманства. Того ж дня К. Розумовський одержав чин генерал-фельдмаршала, пожиттєве гетьманське жалування, а також м. Гадяч з навколишніми селами, Биківську волость і палац в Батурині.

Так завершилося гетьманство К. Розумовського. Посівши гетьманство з царської ласки, він так і не проявив хисту державного діяча, виразника інтересів України, не піднявся до ролі лідера свого народу. Більше того, офіційне закріпачення селян через двадцять років після його гетьманства було логічним наслідком тих відносин старшини до народу, які остаточно утвердились при Розумовському.

Після ліквідації гетьманства К. Розумовський залишився крупним поміщиком. За ревізією 1782 р. лише на Чернігівщині йому належало 74 177 посполитих, а в російських губерніях (псковських і можайських помістях) — понад 45 тис. кріпаків. Багатий посаг дружини, величезна спадщина старшого брата Олексія