Проте такий розвиток радянсько-німецьких стосунків, компроміс, зафіксований у договорі про ненапад, і особливо в його таємному протоколі, були значною мірою зумовлені фундаментальною спільністю інтересів двох тоталітарних режимів, диктаторів обох держав. Як Гітлер, так і Сталін, розглядаючи механізм практичної реалізації своїх уявлень щодо перебудови с віту, вважали історично правомірним насильство, більше того, вбачали в цьому найефективніший і єдино правильний шлях, їх зближувала загальна ненависть до демократії, гуманізму, зневага до норм моралі. Спільним було і те, що, ліквідувавши свободи всередині країни, приборкавши сили вільного розвитку, обидва режими вимушені були форсувати зовнішньополітичну активність для врівноваження внутрішньої скутості, виправдання репресивних порядків.

Західна Україна цікавила Сталіна передусім як нове володіння імперії, а також як зона безпеки на її західних кордонах. Водночас, скориставшись сприятливим моментом, сталінський режим прагнув якомога швидше покласти край ненависному йому національно-визвольному рухові українського населення на західноукраїнських землях, не допустити його активізації на території радянської України. В цьому наочно проявлялась стандартність дій російської зовнішньої політики, якій завжди була властива схильність шляхом інкорпорації супротивної сторони вирішувати свої внутрішні проблеми.

Добившись підписання з СРСР договору про ненапад, Гітлер приступив до здійснення своїх задумів. Підрозділи вермахту, вчинивши напад на Польщу, о 4 годині 45 хвилин 1 вересня 1939 р. розв'язали другу світову війну. Незважаючи на впертий опір польських військ, до яких було

Мобілізовано й 150 тис. українців, німецькі дивізії, маючи істотну перевагу в плах, бойовій підготовці й технічній оснащеності, швидко просувалися на схід 8 вересня вийшли до Варшави. До 15 вересня основні сили польської армії були розбиті, німці взяли Люблін і підійшли до Бреста та околиці Львова, зайняли Володимир-Волинський і Дрогобич. Військові дії точилися на теренах західної України.

Акт агресії змусив уряди Великобританії й Франції, зв'язаних з Польщею зобов’язаннями про надання негайної допомоги, оголосити 3 вересня війну Німеччині. Проте в перші місяці війни їх участь в ній була символічною. Після кількох безрезультатних спроб переговорів з гітлерівцями союзники прийняли таємне рішення не приступати до активних бойових дій. Польща опинилася на порозі воєнно-політичного краху.

Поява німецьких дивізій біля обумовленої таємним протоколом демаркаційної лінії активізувала дії радянського керівництва, яке на перших порах попри всі намагання Гітлера втягнути СРСР у військовий конфлікт (ноти від З, 5 і 8 вересня) не наважувалося на цей крок, що засвідчив би пряму співвідповідальність за агресію проти сусідньої держави. Водночас, боячись втратити досягнуті домовленості, Москва 10 вересня дала зрозуміти Берліну, що для неї питання стоїть лише про Західну Україну і Західну Білорусію Зокрема, Молотов у телеграмі до Ріббентропа зазначив: якщо виступ радянських військ і відбудеться, то лише з таким обгрунтуванням, що Червона армія виступає на захист населення Західної України і Західної Білорусії від німецької загрози. Це викликало в Берліні невдоволення. На вимогу німецької сторони з радянської ноти польському уряду антинацистський пункт був вилучений натомість з'явилось формулювання: ''радянський уряд не може байдуже ставитись до того, що єдинокровні українці і білоруси, які проживають на території Польщі, кинуті напризволяще, залишились беззахисними. Зважаючи на таку обставину, радянський уряд дав таке розпорядження Голові; командуванню Червоної армії: віддати наказ військам перейти кордон і в під свій захист життя і майно населення Західної України і Західної Білорусії. Ця нота в ніч з 16 на 17 вересня 1939 р. була вручена польському послі Москві. Того ж дня рано-вранці частини Червоної армії перейшли державний кордон і вступили на територію Західної України і Західної Білорусії.

Радянська нота стверджувала припинення існування Польської державне повне банкрутство. Це повинно було означати, що не можна вести війну неіснуючою країною. Деморалізована політична верхівка Польщі не наважилися навіть де-юре оголосити війну СРСР. Головнокомандуючий польською армією Ридз-Смігли видав лише директиву, в якій наказував своїм військам відступати найкоротшими шляхами до Румунії та Угорщини, не вступаючи в ( Червоною армією, за винятком випадків нападу з її боку. Для здійснення походу в Західну Україну було створено Український фронт, командування якого призначено маршала Семена Тимошенка. Радянські війська 17 вересня ( вступили в Тернопіль, Збараж, Рівне. Наступного дня — в Луцьк, Стані Галич, 22 вересня — у Львів, 24 вересня — Дрогобич, 26 вересня — Самбір та Яворів, 27 вересня — Старий Самбір. Після 12-денного маршу і коротких боїв з окремими польськими частинами Червона армія вийшла на Західний Буг і Сян, де й зупинилась.

Між СРСР і Німеччиною 28 вересня був підписаний договір про дружній кордони, який викреслив Польську державу з карти Європи. За цим договором до складу СРСР відійшла і більшість територій Західної України (окрім Холмщини, Підляшшя, Посяння, Лемківщини), натомість, за пропозицією Сталіна, весь терен від Вісли до Бугу перейшов до Німеччини. Військові частини обох сторін, які в окремих місцях перейшли обумовлену лінію розмежування, одержали наказ відійти, що і було виконано. Кордони СРСР посунулися на захід на 250—350 км.

Вступ Червоної армії викликав неоднозначну реакцію місцевого населення — від повного неприйняття до палкої підтримки. Відразу почалася масова втеча на Захід польських офіцерів, вищих державних службових