Скит, убивши першого ворога на війні, пив кров з нього, а голови всіх убитих ворогів вони приносили до свого царя, і хто приніс голову, мав пайку здобичі, а хто не приніс, нічого не діставав. Хто вбив найбільше ворогів, тому показували всяку честь і на всенародних пирах йому давали подвійну порцію вина. З голови убитого ворога здирали з волосем шкіру (скальпували), і вичинивши такі шкірки, потім чіпляли на узду коня або робили собі з них різні причандали, пишаючися ними. В кождім окрузі було святище бога війни, на нім стояв старий залізний меч, як знак того бога; в честь його Скити щороку справляли свято, різали на жертву всяку худобу, а з невільників узятих на війні теж з кождої сотні одного жертвували: різали його над чашею, збирали кров у чашу і виливали ту кров на меч.

Такі дикі і нелюдські Скити були не тільки до чужих, а й до своїх. Коли посваряться між собою два Скити, особливо родичі, то йдуть перед царя і перед ним роблять поєдинок: хто кого переможе, той того вбиває, з голови і собі робить чашу на памятку, обковуючи золотом і сріблом, і при всякій оказії пишається перед гостями такими чашами, оповідаючи, як він тих усіх своїх свояків повбивав. Коли буває захорує цар Скитів, то скликають ворожбитів і кажуть їм угадати, через кого сталася та хороба. Коли вони покажуть на когось, того зараз ловлять і питають, чи не поклявся неправедно богом царського огнища (домовиком, що стереже царське житло). Як той не признається, то кличуть ще інших ворожбитів; як вони покажуть на того ж, то його вбивають; як оправдують, то вбивають тих ворожбитів, що на нього показали. Накладають на віз дерева, запрягають волів, на віз саджають тих ворожбитів, підпалюють і так пускають.

Силу народу свого побивали також на похоронах царських. Тіло помершого царя потрошили і начиняли різними пахучими травами, аби тіло не гнило, і так обвозили по всіх підвластних сторонах, і куди його привезуть, піддані на знак свого жалю мають собі утяти волосся, урізати вухо, порізати чи подряпати руки, чоло, ніс, і проткнути стріли крізь ліву руку. По тій параді ховали царя над Дніпром, коло порогів. Вбивали одну з жінок його, по одному з різного роду слуг і дворян, і ховали разом з царем у могилі; убивали коней його і клали з ним, а також різну посуду золоту і срібну. А на поминках, що справа став ратуватя товариша; жінка ледво вискочила, а одна дитина згоріла, та Скит тим не журився: дітей, каже, ще можу мати, та й не знати ще, що з них буде; а такого другого побратима, як цей товариш, що стільки разів показував мені свою любов, не знати чи знайшов би я.

4. Слов’янські селища.

Отак у степах наших цілі століття товклися різні орди і племена скитсько-сарматсько-алянського роду.

В горах Карпатських сиділи різні дрібні народи, мабуть з того ж кореня, так званого тракійського, з якого вийшли теперішні Волохи (Румуни): такі були Беси, Костобоки, Карпи (від них мабуть і назва Карпатів). На підгір’ю галицькім бачимо німецькі народи, Бастарнів, що посувалися сюди з своїх північних осідків. Племена ж словянські, як можна міркувати з усього, жили тодї далі на схід і на північ—по Дніпру в Київській околиці і вище, мабуть і на Волині, і далі на північ, в Поліссю, та й за Дніпром мабуть теж. Можна так міркувати, що названі Геродотом племена Неврів і Андрофагів, як він їх називає, це племена словянські на їх старих селищах, бо він каже, що це племена не скитські й живуть на північ далі від Скитів. У інших письменників плем’я, що живе на середнім Дніпрі (в теперішнїй Київщині) зветься Амадоками. Взагалі ж з тих глухих країв не доходило майже ніяких звісток до письменних -народів, Греків та Римлян.

Від римських письменників 1 і II в. по Христі знаємо, що слов’янські селища на півночи сягали тоді аж до Балтійського моря, в сусідстві з Литовцями і Німцями. Називано їх тоді Венедами, так як прозвали їх Німиї- Нїмці Готи були їх сусідами на заході: займали лівий берег Вісли. На сході сусідили з Слов’янами на балтійськім побережжі племена литовські, а далі різні народи фінські; що займали тоді майже всі землі по Волзі (а пізніше помішалися з слов’янськими, великоруськими переселенцями, прийняли їх мову і нарешті зовсім злилися з ними до купи, в один народ великоруський). В київській околиці і далі на захід маємо від тих часів так звані похоронні поля— цілі поля - цвинтариша, де поховані небіжчики, одні закопані, інші спалені при небіжчиках буває посуда і всяка всячина; трапляються і гроші римські з 1—II віку перед Христом і пізніші.

На тих своїх старих осадах слов’янські племена сиділи дуже довго, бо зна від яких часів. Не без того, щоб при тім як рухалися їх заселялися, як мине рік, убивали 50 найкращих слуг і 50 коней, потрошили й начиняли половою, і так розставляли наоколо могили царської тих слуг на конях, щоб її стерегли.

Це не видумки, бо й справді над Дніпром знаходяться могили царські, де