Грецький письменник Лукіан позбирав різні історії про таких скитських побратимів. Оповідає, як один бідний Скит сватав доньку боспорського царя, і коли всі женихи вихваляли свої богацтва, він похвалився, що не має стад і кибиток, але має зате двох дуже вірних побратимів; ті посміялися з нього і віддали царівну за ліпшого жениха, що мав золоті чаші, богато возів і великі стада — „поставили вище, каже, худобу і непотрібні чаші та тяжкі вози як добрих людей". Але це доказало, що хороші побратими дорощі від того всього, бо викрали свому побратимови царівну, а її жениха і батька вбили. Оповідає ще Лукіан про одного побратима, як той дав вибрати собі око, щоб визволити з неволі свого приятеля, і про іншого, що бувши разом з своєю сім’єю і з раненим побратимом в одній хаті, як та загорілася, лишив жінку й дітей, сіди, не посувалися на захід або південь і якісь племена слов’янські. Але велике слов’янське розселення наступило пізніше, головно з IV віку по Христі, як на заході рушилися німецькі племена, а на півдні в степах і на степовім пограниччю Слов’янам зробили місце Гуни.

Німецькі племена, що мешкали над Віслою, Одрою і Лабою (Ельбою), звідси з двана поширювалися на південь. Так десь в III в. перед Хр. рушили звідти в Карпатські сторони і потім далі над Дунай німецькі племена Бастарнів. В II в. по Христі посунули з над Вісли на південь племена Готів. Не знайшовши собі місця блище, вони замандрували аж над Чорне море. Розігнали алянські племена й осіли на побережжю від Дунаю аж над Азовське море. Були люди воєвничі і часто ходили звідси грабувати римські землі й грецькі міста побережні тож і наробили тим великого шуму. Але і на них прийшла біда, коли з кінцем IV в., коло р. 370, продерлася в Европу перша турецька орда, звана Гунами. Вона розгромила і знищила алянські орди, що сиділи коло Каспійського і Азовського моря, і вдарила на готів. Старий готський король Германаріх налякався цеї грози так, що вбив сам себе, аби не бачити розгрому свого народу. Справді, Гуни нагнали великого страху; перелякані сучасники описують їх як незвичайно дику і нелюдську орду, мало навіть подібну до людей. Готи пробували боронитися, але по перших неудачах стратили відвагу й кинулися тікати від Гунів за Дунай; інші піддалися Гунам. Але Гуни й самі сунули далі на захід, в степи сучасної Угорщини, а з ними й решта Готів; мало що зісталося їх коло Азовського моря, в Криму та на кавказькім побережжі.

Так відкрилися великі простори Слов’янам разом і на захід і на південь і вони в тім чася починають широко розселятися. Західні племена, з яких вийшли Поляки, Чехи, Словаки і тепер майже винищені племена полабські й поморські (на балтийськім помор’ю), посунули на давніші німецькі Грунти, по Віслі, Одрі й Лабі. Племена південні, з котрих вийшли теперішні Болгари, Серби й Словинці, рушили за Карпати, на Дунай і за Дунай, в землі Балканські. Племена східно-південі, з котрих вийшов наш український народ, посунули з своїх старих селищ в сусідні простори, полишені західніми й полудневими племенами, та на південь, в степові й сусідні з степами краї, спустошені по тій гунській бурі. Тут вперше й зустрічаємо тоді звістки про наші племена, про наш нарід окремо, а не про все Слов’янство, як давніше.

5. Розселення українське. Анти.

Живучи на своїх старих селищах, в тіснім сусідстві, Слов’яни говорили й мовою більш одностайною, і звичаї та побут мали більш однакові, ніж потім, як розселилися так широко. Про те й тоді, зовсім певно, була вже різниця між племенами та громадами тих племен, тільки виразніше виступила по розселенню. Письменники грецькі, що писали про Слов’ян, коли вони ще тільки розселялися, розрізняють на півдні, в сусідстві Візантії Словен і Антів. Словенами звуть вони ті племена, що сиділи над Дунаєм і в балканських землях, Антами тих що сиділи над Дністром і дальше на схід, над Дніпром і далі до Азовського побережжя. Оті й були наші, українські племена, що зайняли тоді вже побережжя чорноморське від Дністра до Азовського моря і вперше тут виступають в історичних джерелах окремо, під тою назвою Антів.

Найдавніша звістка, яку про цих Антів переказують нам візантийські письменники, належить до кінця IV в., зараз по гунській бурі, і це те що зветься початком історичною житя для наших племен. Історик Йордан, що описував історію Готів, заховав для нас цікаву звістку, що ґотский король Вінітар, один з наступників Германаріха, воював з Антами (саме оте ім’я Вінітара мабуть прізвище-переможець Вінітів, себто Словян). В першій битві, каже Йордан, Анти