Мабуть оте тоді Анти з ротами стрілися, рушивши в чорноморські степи, і ця війна була знаком власне того антського, себто українського розселення в степах. Війна з ротами не спинила їх, як не спиняли й інші зустрічі та війни з тутешніми народами. Живучи серед воєвничих народів в степах, ці степові Українці, Анти, й собі привикали до воєвничого життя, ходили на розбої разом з Гунами і їх земляками Болгарами (турецькою ордою, які потім осівшися на Балканї між Слов’янами, змішалася з ними й передала їм своє і’мя). Відзвичаювалися від хозяйства, а привикали більш до війни, як потім козаки. Закинули хліборобство, жили в лихих хижах, бідно і в недостатках, не мали залізної броні, як Греки, і зброєю якою-небудь лихенькою орудовали—парою списів то що; не були звичні виступати збитою лавою, а так десь несподівано запопасти, ударити й знов розбігтися, заманюючи ворога; були проворні, на всяку біду терпеливі, чудесно вміли десь засістися, притаїтися, навіть у воді, і тим дуже дивували Греків. Ходили за здобиччю на візантійські землі, а часами Візантія платила їм, щоб воювали з іншими її ворогами. Так в 530-х роках вийшла війна у Антів з їх сусідами Словенами задністрянськими, може таки з намови візантійського правительства, що дуже багато мало клопоту від нападів Словен, і пізніше оповідають грецькі історики, що Візантія напускала Антів на Словен (в 580 роках).

З нагоди тої війни Антів з Словенами в 530 рр. візантійський історик Прокопій оповідає різні цікаві звістки про життя Антів і Словен і між іншим таку пригоду росказує. У Греків був воєвода Хилвудій, що дуже добре боронив візантійські землі від нападів словенських і антських; але в однім поході на Словен наложив головою, і ті знову почали грабувати візантійські краї. Та по якімсь часі одек грецький невільник, що був між Антами, росказав свому господареві, що той Хилвудій не вмер, а живе між Словенами, як невільник, і Словени не знають цього. Ант викупив зараз того Хилвудія і привів до себе, та роспитував його, чи він справді той славний воєвода Хилвудій. Викуплений казав, що він зовсім не Грек, а Ант зроду, тільки зветься Хилвудій, а попав до Словен у неволю підчас попередньої війни. Але господар йому не повірив і оповів землякам. Анти дуже зраділи, що мають між собою такого славного воєводу. Зібралися на велике віче, як мали звичай робити у всяких важних справах—бо не мали над собою одного князя, а у всім радилися громадою, каже Прокопій. На вічу наказали тому Халвудієві, аби не смів казати, що він не той славний воєвода Хилвудій, а самі оповістили візантійського цісаря. Той цісар, Юстиніан на ім’я, тоді намовляв Антів, щоб перейшли у візантійські землі й тут мешкаючи, боронили від ворогів.

Хозарська орда ослабла, і пішли знову різні турецькі завадіяки нашими степами, наші люди не могли з ними вижити і кидаючи степи, стали тікати в безпечніші місця, в ліси на північ, в гори на захід, хоч і не так там було дозвільне, як у тих роскішних, родючих степах. Звісток з тих часів маємо дуже мало. Перед тим що знали ми, знали від грецьких письменників; але з початком VII в. Греки махнули рукою на свою північну границю, не можучи далі боронити її від Слосе обіцяв їм платити гроші. Анти годилися тільки з тим, щоб з ними мешкав і той Хилвудій; Хилвудій в тій справі поїхав до Царгроду, але на дорозі вхопив його візантійський воєвода Нарзес і казав забити в кайдани, як обманця і на тім розбилися ті переговори цісаря з Антами.

Отак припадком щось довідаємося про наших предків тодішніх— якась отака пригода кине промінчик світла й освітить перед нами те давнє життя, як жили, з ким воювали, який устрій мали ті наші козаки з VI віку по Христі.

У іншого грецького письменника з того часу, Менандра, заховалася звістка про боротьбу Антів з ордою Аварів, що посунула нашими степами в середині VI в. Битви з ними випали нещасливо для. Антів, чимало їх попало в неволю, і Авари стали пустошити землі Антів. Виручати невільників і миритися з Аварами Анти послали одного визначного чоловіка на ім’я Мезамира. Але той був чоловік гордий і смілий, не стерпів каганови (старшому) аварському, відповів на його хвалькуваті слова сміло й різко. Тоді один Болгарин, що був у кагана в ласках, став намовляти, аби того Мезамира вбити, бо він серед Антів має велику вагу і може їх підняти на Аварів. І каган послухав, убив Мезамира, а Авари почали пустошити землі Антів ще гірше.

Про цю біду Аварів пам’ять держалася довго між українським народом. Київський літописець записав оповідання про те, як Обри (Авари) мучили Дулібів, українське плем’я, що жило на Волині; каже. що Обри запрягали в вози дулібських жінок і ними їздили. „Були ці Обри тілом великі, а умом горді, і погубив їх Бог: померли всі, і не зосталось ні одного, так що сталося прислів’я: „погинули як