6. Українські племена.

Отакі степові бурі, як отой аварський погром, не могли налякати привичних до всякої біди степових Українців, і вони далі держалися в степах і посувалися все далі: на схід до Азовського моря, на захід до Дунаю, їх розселенню багато помогло це, що в каспійських степах з кінцем VII віку запанувала нова орда, Хозарська, не така хижа, як інші: побираючи різні доходи з торговельних городів на каспійськім та азовськім побережжі, вона навпаки дбала про спокій та безпечність в тих краях, не перепускала з-за Каспійського моря нових турецьких орд, що тиснулися в чорноморські степи, і так стало тут спокійніше та безпечніше. Українці на своїх нових оселях почали господарити, кохалися в хліборобстві, в торговлі, а відзвичаювалися від війни. Було це добре, та не зовсім. Бо відзвичаїлися від того воєнного, тривожного життя, яким давніше жили, і як не мають великого значення, великі вони тільки в його очах, як і тепер часто можна бачити, що люди з одної околиці дражняться другим, бо вони якесь відмінне слово уживають, або інакше вимовляють, або трохи інакше водягаються, а воно тим часом дрібниця.

В тім часі, як бачимо, люде наші скрізь кохалися в хліборобстві і найбільше з нього живилися. Це видно і в мові: слово жито, котрим звали збіжжя, означає те, чим живуть люди: ще як люди не знали ніякої металічної снасті, орудували камінням, почалося на Україні хліборобство; тепер же навіть в глухих сторонах, як от у Деревлян, про котрих київський літописець оповідав, що вони живуть „по звірячому, як худоба",— там люди орали і сіяли, і з того жили. В могилах Деревлян і Сіверян знайшлися серпи і зерна різного збіжжя (жита, вівса, ячменю або пшениці). В різних писаннях згадуються майже всі теперішні роди збіжжя (тільки гречки нема), з знаряду хліборобського— рало, плуг, борона, мотика, заступ (рискаль), ціп; говориться, як люди орали, сіяли, жали, молотили, віяли. Господарство значить було подібне до теперішнього; тільки що млинів не мали, а мололи на малих ручних жорнах. Водили худобу всяку, але птиці ще мало; зате богато займалися бжільництвом: самі багато меду споживали, і продавали мед та віск, і податки князям теж медом та воском платили. По лісових сторонах держали пчіл у бортях: в деревах видовблювали дупла, досить високо, щоб не дістати з землі, і в ті дупла пускали рої; де не було лісів, держали рої в уліях. Звіроловство, з котрого колись головно жили, тепер втратило давнє значення, як розвинулося хліборобство: ловили звіра більше для шкури ніж на поживу собі, або забавлялися ловами богаті люди, бояри та князі. Звіра всякого по наших сторонах тоді ще богато водилося. Князь київський Володимир Мономах в своїй науці синам оповідає про свої лови: в Чернигові, каже, взяв я на узду 120 диких коней в тамошніх пущах. Цілих три столітя майже нічого не чувати у них. Про Антів остання згадка з 602 р., і за той час, за VII-VIII вв. ім’я це заникло. Звістки зібрані цісарем Константином Порфирородним в середині Х віку (коло р. 950) про степове життя, вже згадують на півдні окремі племена українські: Ульців, Деревлян, Лучан і Русь київську. А докладніші відомості про ці племена подають київські літописці, вони писали сто літ пізніше, в XI віці. Від них знаємо, що за Дніпром, на лівім березі, по Десні, Сейму й Сулі, в теперішній Чернигівській та Полтавській губернії жило велике плем’я Сівера або Сіверяне, мало значніші городи Чернигів, Новгород-Сїверський, Любеч і Переяслав. На правім боці Дніпра коло Києва сиділи Поляне, інакше звані Русю. За Полянами далі над схід, в густих лісах тодішніх по Тетереву, Ушу, Горини жили Деревляне, лісові люди цебто, а за Прип’ятю Дреговичі, ніби болотяні (бо дрегва значить болото). На Воліни, за Случею жили Дуліби. На побережжю чорноморськім коло Дніпра мешкали Уличі, а далі на захід, над Дніпром Тиверці. Яке плем’я мешкало над Доном та на азовськім побережжю, а яке знов на підгір’ю карпатськім, в Галичині, літописці не кажуть. Але і там і тут мешкали також українські племена, або краще казати—східно-південні племена слов’янські, з котрих вийшов нинішній український народ; тільки не знаємо їх племінних імен.

Про наші племена літописець каже, що вони різнилися між собою своїми звичаями і побутом— „мали кожне свої звичаї, закони і науку батьків своїх і свої норови кожне". Але ці різниці не були великі, і далеко більше в житю і побуті всіх цих племен було одинакового або подібного. З оповідань літописців та інших київських писань ,,з переказів чужосторонців, які описували наші сторони, з находок у старих могилах і. скарбах, нарешті і з самої мови, можна знати досить докладно, як жилося нашим людям тоді, по їх розселенню на нових грунтах, в теперішній землі українській. Розуміється, не однаково жили по великих, багатих, торговельних містах і по глухих хуторах в глубоких лісах, далеко від світу—як і тепер є велика різниця — паліятка хліборобства (меншим, закругленим каменем розтирали зерно на великім, рівнім камені). Ті різниці, які літописець показує, ловив я коней власними руками; різні мав пригоди: два тури (дикі бики) взяли мене на роги