Тому що дикого звіря й птиці водилося ще богато, та й на свою худобу було лекше, бо пастівнів та сіножатей було більше, їли люди мабуть більше м’яса ніж тепер. Про те й тоді їли найбільше вже ростинну їжу—хліб, кашу, варену городину. Хліб замішували на дріжжах і пекли в печі, подібно як і тепер; м’ясо по найбільше їли варене Пили найбільше мед, і дуже богато, всі, від бідних людей до князїв. Про князя Володимира оповідає літописець, що він казав розвозити бідним людям хліб, м’ясо, різну городину, мед в бочках, а в інших квас. А як їли багатші люди, видно з розпорядження князя Ярослава, щ6 мають давати княжим людям, які їздили збирати податки: для княжого вирника і його слуги щодня хліб, по мірі пшона й гороху на кашу, двоє курей, грудку солі, відро солоду на пиво, раз на тиждень бичка або полоть, в скоромний день сир, в піст замість м’яса рибу.

Одягалися просто. Носили сорочки полотняні і штани, поверху свити, а часом ще й кереї („корзно" звалося), на ногах якісь плетені панчохи і чоботи або постоли, на голові шапку з якоїсь шкури, або плетену.

В старих могилах з тих часів можна бачити останки вовняних і полотняних матерій, полотна лляного і конопляного, грубшого і тоншого ткання, ремінні пояси і коло пояса ножик, гребінець, шкуряна торбинка з ріжним припасом—огнивом, маленьким бруском до гострення; на ногах невисокі гостроносі чобітки зшиті на подошві з тонкої вичиненої шкури (як сафян). У жінок намисто, нашийники (гривни) зплетені з дроту, на голові шапочки або наголовники ушиті різними прикрасами. На висках висіли кільця, нашиті на ремінець; в коси впліталися також кільця—вони так і лежать рядом на кістках, від висків на чоло, або від висків на груди, як лежали коси. Багаті лишалися шовковими убраннями, з грецької або арабської матерії, золототканою парчею та дорогими хутрами (футрами), золотими уборами, ланцюгами. дукачами (медальонами), золотими ґудзиками, кованими поясами. Коли князі наші починають заходити в близші зносини з візантійським двором, переймають відти й різні убори й моди, а за ними переймали це також бояри й багаті люди.

Чужоземці хвалять тодішніх людей наших за щирість і привітність. Особливо цікаво описує візантійський письменник Прокопій Антів і Словен, себто Українців і їх сусідів кінця VI віку, часів розселення. Каже, що вони ласкаві до чужоземців, гостинно приймають їх і проводять далі, щоб не сталося їм якоїсь шкоди. Жінки їх незвичайно вірні своїм чоловікам і часто убивають себе, коли вмирає чоловік. Дуже люблять свободу, не хочуть нікому служити ані бути під чиєюсь властю. Але не згідливі, не вміють слухатися чужої гадки, кождий тягне на своє, і через те бувають між ними суперечки й криваві бійки. Подібно кажуть пізніші письменники про Українців та й інших тодішніх Слов’ян. Кажуть, що це люди відважні й воєвничі і ніхто б не міг їм противити я, як би вони трималися одностайно.

Любили повеселитися і забавитися, поспівати й попирувати. Без пісні, танців, гри не обходилася ніяка оказія. Літописець сердито оповідає про тодішні ігрища між селами, а на них „плясання і всякі бісовські пісні"—тому що вони були звязані з старою, поганською (язичеською) вірою. „З плясаннєм, гудіннєм (музикою) і плесканнєм" справлялися весілля. Про київське військо оповідає візантійський історик, що воно цілими ночами забавлялося музикою й танцями, та пиячило. „Руси в тім веселії щоб пити, не можем того бути", каже князь Володимир в оповіданню про його хрещення: київський літописець вложив тут йому в уста сучасне прислів’я. І всякі свята поганські, а потім і християнські, уродини чи похорони - все звичайно справлялося великою випивкою. Ця вдача привітна й ясна відбилася і в звичаях та постановах. В старім праві нашім не було смертної кари на провинників, ані калічили за провину, відрубаючи руки, ріжучи вуха, носи, як то робили по законам візантійським або старинтним німецьким. Духовні потім, перейнявши разом з церковними книгами також і книги законів візантійських, пробували на грецький взірець і у нас завести такі кари на смерть та калічення, але не приймали того люди. Карали грошима, сажали до в’язниці, в найгіршім разі оддавали в неволю, щоб відробив працею свою провину, але крові проливати, на жите чоловіка наставати не любили. Що іншого на війні, там уже як прийшлося—то вже, казали, суд божий. Але калічити чоловіка й життя позбавляти— не любили того.

Ясними і веселими очима дивилися на світ божий. Не знали темних, суворих богів, що напосідаються на щастя чоловіка. Вище всього славили й шанували світло і тепло світове, що дає себе знати в сонці, в теплі, в буйній ростинності, в усім життю природи. Прокопій оповідає про Антів і Словен своїх часів, що вони шанують єдиного бога, себто бога неба, що посилає світло і блискавицю. Його називали Сварогом. Пізнішими часами різні прояви сили того свого світлого бога називали різними йменнями. Іменем Хорса і Даждь бога. себто подателя всього добра, називали сонце. Іменем Перуна грізну силу громовинну, що гремить і бушує