в бурю. Вогонь називали Сварожичем, сином великого Сварога, небесного світла й вогню соняшного або блискавичного. До старших богів належав також Велес або Волос, „скотїй бог", оборонець худоби. Всі вони звалися богами — це слово означає добро, благо (звідти такі слова як багатий, збоже, і убогий— такий що не має добра), а далі значило подателя всього доброго. Ті боги й по заведенню християнства зосталися в віруваннях нашого люду, тільки покрилися йменнями святих християнських: так різні вірування з Перуна перейшли на Іллю, з Велеса на св. Власія, і таке інше. Але окрім таких головних богів давній Українець бачив наоколо себе силу всяких живих істот; мабуть їх звали бісами, і це імя тоді не значило чогось доконче злого, і тільки потім християнські духовні зробили з тих бісів пекельних злих духів. Предки наші думали, що ці сотворіння живуть в болотах, лісах, полях, джерелах, і їх шанували, давали їм жертви, щоб не шкодили. Про це згадують духовні в перших віках християнства, що люди дають жертви бісам, болотам і криницям, моляться в лісах і коло води. Багато з того заховалося і до наших часів—перекази про водяників, русалок, лісовиків (або полісунів); і тепер в деяких місцях ставлять різну їжу на криницях. Але в теперішнім помішалися вже вірування про тих старих бісів з духами померших, дідьків (себто духами дідів), що живуть по хатах і дворах; топельниці мавки змішалися з давніми русалками, і таке інше.
Осібних храмів, осібних жерців, щоб тим богам служили, не було. Кожний сам справляв жертву або молитву богам за себе й за свою сім’ю. Арабський письменник IX віку переказує нам молитву предків наших під час жнив: беруть, каже просо в кірці, підіймають до неба й моляться: „Господи, ти давав нам страву, дай нам її й тепер подостатку". Молилися десь в тихім місці, над водою, де чоловік найживіше відчуває подих тої таємничої сили, що оживляє природу. Ідоли богів були рідкі, мабуть по більших тільки містах.
Про життя людське вірили, що воно не кінчиться з смертю: померші живуть далі, можуть зявлятися між людьми, тому треба добрим, сутим похороном заслужити собі ласку покійника, щоб не докучав і не шкодив по смерті. Ховаючи покійника, разом з ним клали різні речі домашні, убивали худобу домашню, а часто тряплялося давнішими часами, що й жінка-вдова убивала себе на могилі. Арабський подорожник описав, як бачив похорон приїзжого купця з наших країв в 922 р.: його богато убрали в найкраще убрання, посадили в його човні, розіпнявши над ним шатро, положили коло нього його зброю, різну їжу й пиття. Спитали його невільниць (мабуть їх привіз на продаж, як то бувало), чи котра не схоче з ним умерти, щоб жити з ним разом і з душами родичів у гарнім зеленім саді, себто раю. Одна згодилася і її вбили в день похорону та положили з мерцем. Кинули туди ж в човен двоє коней, дві корови, собаку, півня й курку, порубавши то все на часті. І потім все те спалили, а на тім місці насипали могилу.
Київський літописець, описуючи старі українські племена, хвалиться, що тільки його земляки Поляне мали добрий обичай, жили тихо і соромливо, і шлюб був у них правильний: молоду приводили до молодого, а другого дня приносили її посаг. Інші ж племена каже він, жили, як звірі: у Деревлян, у Сїверян і інших не було „браченья", правильного шлюбу, а хапали собі жінок коло води, або на ігрищах, що справлялися між селами: хапали собі жінку, хто з котрою умовився, і мали по дві й по три жінки. Але по правді кажучи у всім тім не було великої різниці між Полянами й іншими племенами.
Не тільки тоді, а й довго потім як заведено вже християнство, велося так, що багатші й значніші люди мали по дві жінки й більше (духовенство старалося завести бодай, щоб одна жінка, вінчана, вважалася головною). Свобідно й легко розводилися, відправлючи жінку, а натомість брали іншу. Жінкам же годилося бути вірними своїм чоловікам, і вірність українських та й взагалі словянських жінок славилася по світу.
Жінку брали або в формі купна, ніби чоловік купував собі жінку, або викрадав, хапав її. Колись дійсно тим способом собі добували жінку, але в тім часі це був обряд тільки—так от і літописець каже, що хапали собі жінку на ігрищу, хто з котрою змовлявся наперед, Це так як і досі ще в весільнім обряді нашім рід молодої стереже дівчину, а бояре молодого її силоміць добувають і з нею тікають: Приладь, приладь, Марисуню, до столу, Обступили боярчики довкола, Кіньми грають, двір рубають, Шабельками витинають, Марисуні шукають.
В старих форма хапання, „умички" була виразніша. А купно жінки і в теперішнім весіллю ще дуже добре памятається: Татарин, братик, Татарин, продав сестру за таляр, Русу косу за пятак біле личко пішло й так...
Куплена або вхоплена жінка була колись власністю чоловіка, як кожда штука його господарства; пам’ять того зосталася в тім ото звичаї, що жінку колись вбивали на могилі чоловіка, як коня або собаку. Потім як погляди стали людяніші, жінці полишали до волі, коли сама схоче, убити себе, на доказ своєї вірності чоловікові; але й цей звичай, видно, вивівся в X—XI вв„ бо