Сім’ї бували тоді більші як тепер. Ще сто літ тому (а в деяких місцях і до недавнього часу) бували такі сім’ї у нас, що в них було двадцять—тридцять душ; сини не відділялися, брати не ділилися по смерті батька, а далі вели господарство спільно, під проводом або старшого, або найздатнішого „завідці". Така сім’я та мабуть і всяка сім’я взагалі звалася в X—XI в. „родом". „Жили кожде своїм родом на своїх місцях, заправляючи кождий своїм родом", повідає київський літописець про давнє українське життя. Давніше ті роди були ще більші, до роду рахувалися родини собі рідні, хоч би й далекі, як то співається в весільних піснях, де взагалі заховалося багато пам’яті про старовину:

Але ті широкі роди розбилися, ослабли старі Зв’язки, і на місце кровного споріднення все більше значення стало здобувати сусідство, близькість не походження, а мешкання. Сім’ї, які мешкали разом, хоч би були й не одного род не одного походження, порішували і вели всякі справи, шо займали всю околицю, за спільною радою „віча" „старців", себто старших з усіх сімей. Старі села не сиділи так купою як теперішні: „роди" жили окремо, „особі", як каже літописець—як наші хутори задніпрянські або гірські карпатські села. Люди сходилися на певні місця—на ті ігрища святочні межи села, на судні „коповища", де правили суд над провинниками, вишукували злодіїв. Спільними силами для охорони від ворогів, щоб було де сховатися в небезпечну хвилю, ставили собі „город", себто місце огорожене, обведене ровами і валами, куди можна було звезти своїх старих і малих, жінок і дітей і всяке добро. Вся земля наша покрита такими городищами — старшими, що служили ще сховищами за сторони обведене ще другим валом, часів кам’яної культури, і новійшими, що будувалися за часів розселення і потім, за княжих часів. А між ними й малі, що могли придатися хиба для одного роду –сім’ї, й великі, такі де могли сховатися люди з цілої більшої околиці. Більшість їх стояли пусті, тільки про небезпеку. Але декотрі притягали до себе людей, що осідалися тут, виростав около „города" так званий „острог"—оселі обгороджені укріпленнями від ворога; оселялися тут купці, заводили торги, осідалася різна старшина, багатші й заможнійші люди; город ставав головою більшої околии" як він рішав, так робили сусідні села, й ім’я його приймала сусідня людність. Так на місці старих Дулібів виступають пізніше Бужане і Волиняне, звані так від городів Бужська і Волиня; Чернигівці й Переяславцї на старій землі Сіверській; Турівці й Пиняне в землі Дреговичів.

Висновок

Найперші сліди людських поселень на Україні сягають за 150 тис. років. Мандруючи до берегів Чорного моря через Кавказ і, ймовірно, Балкани, перші поселенці все ще зберігали ознаки примітивного походження. Вони мали незначного об'єму мозок, низький лоб, масивні щелепи та великі зуби. Зате ходили випроставшись, а їхні надзвичайно вправні руки вже цілком сформувалися. Близько 40 тис. років до н. е. в середині останнього льодовикового періоду з'явився кроманьйонець(або гомо-сапієнс) — особина, від якої походить сучасна людина. Вона була порівняно високою на зріст, прямоходячою, із значно розвинутими розумовими можливостями. Пристосовуючись до холодного суворого клімату, до труднощів у добуванні поживи, ці люди, що жили з мисливства та збирання плодів, винайшли небачене розмаїття технічних нововведень, таких як зброя і знаряддя з кременю, риболовні гачки, гарпуни, житла із шкур та кісток.

Близько 10 тис. років до н. е., коли відступив останній льодовик, лишивши після себе характерний для сучасної України ландшафт, людина стала мінятися дедалі швидше. Так, у період неоліту, який тривав на Україні з 6 до 2 тис. років до н. е. ,людство зазнало глибших змін, ніж за попередні 2—3 млн. років. Хоч цей період зветься неолітом, тобто новим кам'яним віком, він мав мало спільного з каменем.«Революційне» значення неолітичної цивілізації полягає насамперед у тому, що люди знайшли докорінно нові способи добування поживи. Замість збирання плодів і полювання вони нарешті самі навчилися продукувати поживу.

Вважають, що землеробство вперше виникло на Україні у межиріччі Бугу та Дністра, коли на рубежі V і IV тисячоліть до н. е. розвинулися перші у Східній Європі землеробські общини. Замість блукати у пошуках здобичі, люди осідали на своїх полях. Так з'являлися поселення. Землеробство, на відміну від полювання та збирання плодів, вимагало порівняно більшої робочої сили, сприяючи тим самим зростанню населення. Водночас поступово виникали примітивні форми суспільно-політичної організації.

Література

1. Грушевський М. Історія України-Руси: В 11 т. — К., 1991. — Т. 1.;

2. История Украинской ССР: В 10 т. - К., 1981. — Т. 1. — С. 21 -180;

3. Брайчевський М. Конспект історії України. — К., 1993.

4 Залізняк Л. Л. Нариси стародавньої історії України. — К., 1994. — С. 90-91;

5. Залізняк Л. Від склавинів до української нації. — К., 1997. — С. 44.

6. Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. — С. 87-117;

7. Залізняк Л. Від склавинів до української нації. — С. 45, 58.

8. Петров