стрілецька пісня, ставши відомою, відривалася не тільки від своїх авторів, але й від часу та місця свого написання, перетворюючись фактично в народну. Таке становище, з одного боку, утруднює, а інколи й унеможливлює не лише визначення дати та місця написання тієї чи іншої пісні, а й її приналежності: є вона власне стрілецькою чи народною (наприклад: «Ішли ми до бою», «Прощався стрілець», «Повіяв вітер степовий», «У темному лісі під білов березов» та інші). З другого ж боку, це було свідченням високої популярності стрілецької пісні, як і самих стрільців, серед українського народу, якщо вона сприймалася ним як власна.
Виходячи за межi свого середовища i стаючи вiдомими бiльшому загаловi, стрілецькі пісні вiдiгравали роль своєрiдного каналу, з допомогою якого УСС поширювали свої iдеї серед українства. Так, в Закарпатті місцеве українське населення, що було дуже змадяризоване, у великій мірі завдяки пісням, які співали Українські Січові Стрільці, вперше дізнавалося про українську ідею, а згодом і саме бралося до їх розучування. Своєрідною візитною карткою УСС була стрілецька пісня серед українства Галичини. Щирі симпатії та велику пошану здобула собі вона і серед українців Наддніпрянщини, поєднуючи своїми ідеями та рідним словом поневолі розділених синів одного народу. Про популярність стрілецьких пісень тут свідчить і той факт, що кращі композитори з Великої України, такі як Микола Леонтович, Кирило Стеценко, Левко Ревуцький, цікавилися ними, записували їх слова і мелодії, обробляли для хорового співу. До речі, деякі зі стрілецьких пісень були у вжитку в Наддніпрянщині навіть при більшовицькому режимі. Зокрема, стрілецька пісня Левка Лепкого «Гей, видно село» була настільки популярною тут, що в 1920-х роках співалася навіть шкільними хорами, тільки з трохи зміненим текстом — замість «стрільці січовії» — «стрільці червонії»99. Великий вплив мали стрілецькі пісні і на іноземців100, які, нерідко, вперше довідувалися про боротьбу українців за свою незалежність саме з них.
Один із дослідників стрілецьких пісень Василь Витвицький вважав, що всі вони за своїм змістом і призначенням поділяються на чотири групи: воєнно-патріотичні, журливі, любовні та жартівливі. За його даними, якщо взяти до уваги одні тільки оригінальні стрілецькі пісні й такі, що виразно вкладаються в цей поділ, в кількісному відношенні згадані групи представлятимуться таким чином: воєнно-патріотичні — 15, журливі — 5, любовні — 20, жартівливі — 6101. Звичайно, подібний підхід має право на існування, однак, він не в повній мірі відображає характер стрілецьких пісень, які за своїм змістом були універсальними і часто одна й та ж пісня поєднувала в собі й патріотизм, і кохання, і журбу (наприклад, «Ішли ми до бою», «Ой впав стрілець», «Прощай дівчино» та інші), не кажучи вже про те, що й кількість питомих стрілецьких пісень була значно вищою, як подає Василь Витвицький. Очевидно, що стрілецька пісня, котра була виявом глибоких національно-державницьких почувань, якими жило все стрілецтво, відноситься до розряду тих, що не терплять формально-схематичних підходів.
Загалом же, стрiлецька пiсня стала немовби символом вiдродження традицiй збройної боротьби народу за свою незалежнiсть, свiдченням розкрiпачення українського духу, початком нової героїчної сторiнки в українськiй iсторiї. Після втрати нашої державності на початку 1920-х років вона була важливим чинником у національному вихованні молодого покоління, підтримувала моральну силу народу та вогонь надії в його душі.
Свідченням великої сили стрілецьких пісень та їх значення для народу було й те, що, незважаючи на різноманітні репресії, голодомори, департації, вони збереглися у серцях та пам’яті народній, а вже у наш час допомогли відновити Українську державу. Велика частина з них стала спільним надбанням загальноукраїнської культури, а деякі й дотепер вважаються народними, — що є найкращим підтвердженням їхніх заслуг.
Ведучи мову про лiтературну творчiсть сiчового стрiлецтва, треба вiдзначити, що УСС з самого початку існування вiдчували потребу привселюдно висловити деякi думки, погляди i плани. Тому, починаючи вже iз 1914р., в українськiй пресi, зокрема у часописах «Свобода», «Дiло», «Вiстник Союзу визволення України» та iнших, побачив свiт ряд стрiлецьких прозових i поетичних творiв. Проте стрiльцi не полишали думки про видання власного друкованого органу. Вперше таку iдею висловив УСС Василь Данилович, який намагався в листопаді 1914р. відновити випуск журналу «Житє», органу таємних середньошкільних драгоманівських гуртків в Галичині й Буковині, й присвятити його Українським Січовим Стрільцям. Але, на жаль, його раптова смерть завадила реалiзацiї цього плану. Трохи згодом, навеснi 1915р., Роман Купчинський написав жартiвливу поему «Новiнiяда», що у виглядi рукопису на 21 сторiнку з окремими iлюстрацiями Осипа Куриласа «ходила» серед стрiльцiв i користувалася величезною популярнiстю. Саме її i вважають початком стрiлецької преси.
Тодi ж у стрiлецькому середовищi зародилась iдея створення вже згадуваного стрiлецького фонду, результатом чого став вихiд журналу «Шляхи», який невдовзi перетворився на орган стрiлецької iдеологiї та збiрник матерiалiв до iсторiї УСС. Його видання готував пресовий гурток, куди, зокрема, входили четарi Василь Кучабський, Іван Іванець, Iван Балюк, стрільці Василь Бобинський і Лев Ґец. Перший номер «Шляхiв» вийшов 15 грудня 1915р. у Львовi за редакцiєю відомого галицького журналіста і громадського діяча Федя Федорцева, котрий, проте, тiльки пiдписував журнал як вiдповiдальний редактор. Насправдi всю працю виконував пiдхорунжий УСС Микола Голубець, якому пізніше на допомогу прийшов стрілець Микола Балицький, колишнiй редактор газети «Громадський Голос». Всього вийшло 44 номери «Шляхiв», останнi шість з них побачили свiт разом у другiй половинi 1918 р.
Таким є короткий огляд лiтературної творчостi