3. Література та видавництво Січових Стрільців

Чiтким проявом iдеологiї Українського Січового Стрілецтва була його лiтературна творчiсть. Уже на початку вiйни багато стрiльцiв вели щоденники, писали спогади, iнколи й вiршi та нариси. Згодом у рiзноманiтних українських часописах та збiрниках з’явилося чимало стрiлецьких публiкацiй, автори яких ознайомлювали читацький загал iз життям леґіону, його боротьбою та завданнями, намагалися осмислити найактуальнiшi проблеми стрiлецького буття, дiлилися радощами й печалями. Всі ці публікації воєнного часу можна умовно розділити на три групи: 1) літописи, хроніки, спогади, нариси, публіцистичні статті тощо; 2) поезія; 3) гумор і сатира. Для кожної з них характерні свої форми і методи висвітлення тих чи інших подій, фактів і явищ; кожна по-своєму впливала на свідомість як самих усусусів, так і всього суспільства. Водночас, спільними для всієї літературної творчості стрілецтва була непохитна віра в історичну місію леґіону УСС, надія на виборення української державності та щира синівська любов до свого народу.

Серед жанрів першої групи найкраще були подані спогади та нариси. Спогади з пережитого писали багато стрільців, велику частину з них було опубліковано. Зокрема, десятника Василя Дзіковського — «Різдвяні свята УСС 1914 р.», підхорунжих Романа Купчинського — «На Галич!», «Стрілецькі відзнаки», Миколи Опоки — «Рік тому...», «З моїх звідів» та інші. Але, мабуть, ще більше спогадів залишилися невідомими або були втрачені. До написання нарисів найбільше спричинилися стрiлець Антін Лотоцький — «Прийди весно!», «Коли рвуться кайдани», хорунжий Андрій Баб’юк — «В день Воскресення», «На торговиці», четар Василь Кучабський — «28 червня», «Картини з дневника», сотник Дмитро Вiтовський — «Похорони стрільця», «Із сумно-ясних настроїв», «Звіт», пiдхорунжий Микола Угрин-Безгрiшний — «Живі картини...». Як лiтописцi i хронiсти продуктивно працювали пiдхорунжi Лесь Новiна-Розлуцький — «Записки до літописі УСВ», Роман Купчинський — «Від Стрипи до Золотої Липи», «Над Стрипою», Ростислав Заклинський — «Хроніка Збірної Станиці УСС за 1914–1918 рр.», «Шляхом стрілецької слави», десятник Василь Дзiковський — «З внутрішнього життя Українського Січового Війська», «Від Веречок до Семиковець» та iнші. Чимало фактiв i характерних деталей iз життя УСС, їх психологiї i настроїв подав пiдхорунжий Осип Назарук, особливо в своїх працях «Слідами Українських Січових Стрільців» та «Над Золотою Липою. В таборах Українських Січових Стрільців».

Змiст тих чи iнших стрiлецьких публiкацiй був своєрiдним висловом загальних настроїв, що панували серед УСС, показував, як активно стрiлецтво цiкавилося не тiльки власними, а й загальнонацiональними справами та намагалося своїми дiями спричинитися до позитивного їх вирiшення. Серед кращих публiкацiй варто вiдзначити насамперед спiльний лист сотнi Вiтовського до Президiї Союзу Визволення України вiд 1 квітня 1915р., листи четаря Iвана Балюка до Дмитра Донцова та його ж «Листи з поля», а також статтi четаря Володимира Старосольського, Теофіля Меленя, пiдхорунжого Миколи Опоки та iнші60. Зокрема, Теофіль Мелень у працi «Український Леґіон», аргументуючи роль Українських Січових Стрільців, зазначав, що їх тяжкi й кривавi бої є доказом того, що «традицiя оружної боротьби українського народу за незалежнiсть не загинула». Іван Балюк в одному зі своїх листів, опублікованому у «Вістнику Союзу визволення України» в травні 1915р., підкреслював: «Не забудьте, що ми ще в неволі. Що на кождім з нас тяжить обов’язок супроти України, що кождий повинен усе, що можливе, що в його силі, зробити, щоб прискорити визволення. Може тепер більше, ніж коли жадає від нас історія доказу, що ми зрілі до вольного, самостійного життя, що ми вміємо гідно, з силою та вірою, перенести всі теперішні удари і зуміємо підготовити сили й акцію на будуче...».

Одне з найсумнiших явищ Першої свiтової вiйни — братовбивство, суть якого полягала в тому, що сини одного й того ж народу, роздiленого мiж двома iмперiями, змушенi були воювати мiж собою, описав Микола Опока. В статті «Вістун» він розповів про трагедію, очевидцем якої був сам: стрілецький розвідник вістун Степан незамітно підкрався до російських позицій і несподівано для себе почув там українську мову. «Він насторчує вуха, непорушливо прилягає до снігу, перемінений цілий у слух. Долетіли до нього рідні слова. Він завмер, слухає. Тепер слова вже можна розуміти, вітер сильніше доносить голос. І вістун чує: «...нене рідна, нене старенька, як же ти це зносиш!..» Степанові вдарила кров до голови, щось стиснуло за серце, підняло груди. Він не видержав, забувся, вибухнув: «Братіку, та ж я також...» — «Ей, австрієц, плі!»... трах, тарах, тарах, залопотів ліс, а відгомін відбився кілька разів від гострих скель... Недалеко перед розстрільною лежав Степан, над ним схилився його ворог... Вістун прощав ясний світ, крайок синяви неба, блискучо тремтячі галузки ялиць. Над ним стояв його брат, тепер ворог, може вбійник, а той шепотів йому: «мамо, нене, прощай». «Ворог» схилився й замкнув йому очі». До цiєї теми зверталися й