Відомо, що в леґіоні УСС, окрім українців, перебували й деякі представники інших націй, зокрема, євреї. Тому не дивно, що тема національних меншин також представлена у стрілецькій творчості. Наприклад, Роман Купчинський у третій книзі своєї трилогії «Заметіль», виданій, щоправда, вже після війни, у 1933 р., з гумором описав єврейську підприємливість, завдяки якій групі стрільців удалося врятуватися від ворожого полону: «Стрілецька стежа йшла глибоким провалом, продираючись крізь густі корчі. Велика московська стежа побачила стрільців швидше і зробила засідку. Серед гущаку не тяжко було скритися, і як тільки наші хлопці показалися, москалі обскочили їх з усіх сторін. —

Рукі ввєрх!

Не було ради, піддалися.

Відібрали їм москалі кріси і повели. Сіли спочивати, розбалакались. Жид Шварцер знайшов між москалями трьох одновірців і почав з ними торг. —

Що вам, — каже, — з того, що ви нас зловили? Вас тридцять — нас шість — невелика штука. Ми скінчимо війну, а ви навіть медалі не дістанете. —

Правда, — кажуть тамті жиди, — не дістанемо. —

І війну будете далі робити. —

Правда, — кажуть, — будемо. —

Але подумайте, якби ми вас привели!.. —

Ну?! —

Ви війну скінчите, а ми медалі дістанемо!.. За той час наддніпрянець Барилко розговоривсь із рештою. —

В вас, — кажуть москалі, — плєнним вуха обтинають, язики вирізують. —

Хто це вам такого нагородив?! Нічево подобного. Сидять собі ваші солдати в таборах, юшку кушають та Бога хвалять. —

А юшка єсть? Кажуть, що в вас кушать нема що. —

Нема?! А погляньте лиш!

І Барилко добув з хлібника м’ясну консерву, хліб і каву. —

Те саме получають і плєнні. Сам бачив, — додав, ховаючи все те назад у хлібник. — А ми, солдати, то ще на добавок і це.

Відчепив боклажку і тицьнув першому москалеві під ніс. Той затягнувся і аж покректав —

Настоящий ром!.. —

Давайте вип’ємо по чарці.

Всі поглянули на команданта стежі — рябого підстаршину, що досі не встрявав у розмову. —

Гаспадін зводний, разрішітє?!..

Пан «зводний» зразу пручалися, а потім не тільки «разрішілі», але й самі розгрішилися.

Стрілецький рум швидко перейшов у солдатські шлунки і ще більше розв’язав солдатські язики та розм’якшив серця.

Саме тоді жиди покінчили торг і вирішили, що австрійський полон для обидвох сторін багато корисніший. Вони поставили внесення «на плєнумі», і воно після короткої дискусії перейшло одноголосно.

Стрільці дістали назад свої кріси. Москалям витягнули з їхніх «вінтовок» замки і привели всіх щасливо до мисливської палатки».

Нiчим не поступалася стрiлецькiй прозi й стрiлецька поезiя, що також акумулювала в собi масову свiдомiсть УСС. Як і проза, вона творилася в різний час і при різних обставинах. Найбільше віршів, багато з яких зразу ж ставали піснями, з’явилося в 1916 — на початку 1917 рр., тобто тоді, коли стрілецтво в силу фронтових обставин перебувало у відносно кращих умовах. Загалом же активність стрілецького віршування пояснювалася, за словами стрільця Луки Луціва — учасника цього процесу, тим, що тоді був такий час, що годі було не писати поезій. Це був вияв небувалого духовного піднесення, пов’язаного з усвідомленням стрілецтвом своєї величної місії — вперше за довгі роки стати зі зброєю в руках на захист прав українського народу. Серед найвiдомiших поетiв-усусiв були: пiдхорунжi Роман Купчинський, Левко Лепкий, Микола Голубець, Юрій Шкрумеляк, Василь Бобинський, Микола Угрин-Безгрiшний, хорунжий Юліан Назарак, стрiлець Антін Лотоцький та iншi.

Аналізуючи поетичний доробок Українських Січових Стрільців, слід пам’ятати, що він творився у фронтових умовах, нерідко в проміжках між боями, а тому не завжди вдавалося й не завжди була можливість до кінця відшліфувати ту чи іншу строфу та надати їй відповідного звучання. Але не це головне в даному випадку, бо тут поезія, поряд з іншими жанрами стрілецької творчості, є насамперед свiдченням тих думок, настроїв і почувань, якi панували в стрiлецькому середовищi й які давали натхнення як для музи, так і для боротьби. Зміст віршів воєнного часу, написаних УСС-ми, свідчить, що їх головними темами були доля України та її народу, сподiвання на краще майбутнє, мету якого Антін Лотоцький визначив ще в 1915 р. так:

До Свiтла, до Сонця, до Правди, до Волi,

До щастя святої Краси.

Це сподiвання не було пасивним:

Ми першi в бiй за волю йдем! —

наголошував Микола Угрин-Безгрiшний у «Гiмнi УСС». Його пiдтримував Роман Купчинський:

За рiдний край, за нарiд свiй,

За долю України.

Ми йдемо в бiй, ми йдемо в бiй,

Крiзь згарища, руїни...

Такi ж мотиви звучать у поетичних рядках Левка Лепкого, Грицька Труха та iнших. Водночас, виступаючи на боротьбу за волю України, стрiлецькi поети нiби кладуть на УСС благословення «Могучого Духу Мазепи», звертаються до «орлiв Запорожа», згадують «дружини Данила» i цим немовби черпають сили для новiтнього українського вiйська в героїчнiй минувшинi України.

Особливе мiсце в середовищi УСС займала стрiлецька пiсня, в якiй чи не найбiльше вiдтворенi всi тi прагнення й iдеї, що ними жило стрiлецтво. Вважаючи себе духовними спадкоємцями кращих традицій українського війська, зокрема запорізького козацтва, Українські Січові Стрільці перейняли від нього і українську пісню, яка стала невід’ємною частиною їхнього життя. Юнацький максималізм та щирі патріотичні почуття новітнього українського вояка, його радість і горе дуже часто знаходили свій