Дедалі розбіжності в есерівських лавах не тільки не зникали, а все більше загострювалися. Новим поштовхом для подальшого розмежування між правими та лівими есерами стало створення так званого коаліційного Тимчасового уряду, до якого поряд з представниками буржуазії увійшли чотири есера та два меншовика. Праві есери повністю схвалювали входження соціалістів до коаліційного уряду, а ліві – осудили цей крок. Так, обласна конференція есерів Південно-Західного району, яка відбулася 7-8 травня 1917 р. в Києві, беззаперечно підтримала входження есерів до коаліційного уряду та запевняла про цілковиту його підтримку. Крім того, конференція зобов’язувала всіх есерів регіону підтримувати у військовому питанні міністра О.Керенського щодо підготовки наступу на фронті для отримання перемоги заради миру. Такі ж рішення прийняла й Катеринославська губернська конференція есерів 9-10 травня 1917 р.

Поглиблення розходження між правими та лівими есерами наочно продемонстрував Херсонський губернський з’їзд есерів 18-19 травня в Одесі. В доповіді лідера лівих есерів П.Шифера визнавалося, що навіть коаліційний уряд не в змозі вивести країну з тупика і в подальшому можливий перехід влади до рук трудящих. Ідейні розголосниці між правими та лівими есерами завершилися у підсумку їх організаційним розмежуванням в рамках однієї організації, у якій перемогли ліві есери. Так, у другій половині травня 1917 р. організація есерів Одеси визначилася як ліва.

Отже, Лютнева революція 1917р. пожвавила діяльність загальноросійської партії соціалістів-революціонерів в Україні. Залишаючись найбільш популярною в народі, впливовою в політичному житті країни та багаточисельною партією, есери не мали організаційної єдності, що заважало розробленню виваженої загальної стратегії й тактики та передбачало утворення на її основі нових політичних організацій. Невдовзі після Лютневої революції почалося становлення лівої фракції загальноросійської партії соціалістів-революціонерів в Україні. Вони розходилися з правими та центристами по ряду важливих політичних питань і незабаром перетворилися в найбільш впливову організацію, за якою йшла більша частина трудового населення України.

2. Репресії проти української інтелігенції, прогресивних громадських організацій. Показові судові процеси

Пiсля повалення царату група українських дiячiв, зiбравшись у березнi 1917 року в Києвi, оголосила про створення Центральної Ради як органу представництва українських органiзацiй та партiй. Протягом лiта того ж року Центральна Рада пiд головуванням професора Михайла Грушевського фактично конституювалася в перший нацiональний парламент, створила Генеральний секретарiат (уряд) на чолi з вiдомим письменником Володимиром Винниченком, а 20 листопада 1917 року проголосила утворення Української Народної Республiки на територiї етнiчних українських земель.

Вiдроджена українська держава не була тривкою. Незгуртованiсть полiтичного українства, соцiалiстичнi симпатiї провiдникiв УНР та нездатнiсть їх органiзувати державне життя й оборону краю призвели до замiни її монархiчним гетьманатом Павла Скоропадського (квiтень - грудень 1918 року). Пiсля вiдходу союзникiв-нiмцiв гетьманат упав пiд ударами лiвих повстанцiв, очолених лiдерами колишньої УНР, якi вiдновили свою владу (щоправда, лише в центральних районах України) у формi Директорiї на чолi з Симоном Петлюрою. У листопадi 1918 року в Галичинi було проголожено незалежнiсть Захiдно-Української Народної Республiки, яка 22 сiчня 1919 року разом з УНР урочисто проголосила злуку в єдину соборну українську державу. Пiсля кiлькох мiсяцiв запеклої боротьби на чотири фронти - проти бiльшовикiв, росiйських "бiлих", полякiв та румунiв - незалежна Україна зазнала поразки й в кiнцевому рахунку виявилася подiленою мiж Польщею та Радянською державою.

Росiйським бiльшовикам вдалося захопити Україну головним чином завдяки успiшнiй полiтицi, спрямованiй на розкол мiж українськими "нацiоналiстами" та "лiвими", спокусивши останнiх обiцянками, що в майбутнiй "всесвiтнiй федерацiї робiтничо-селянських республiк" Україна матиме такий самий статус, що й Росiя. Пробiльшовицькi, але нацiонально свiдомi українськi кола були дуже важливою силою в радянськiй Українi 20-х рокiв, тому полiтика бiльшовицької держави щодо української культури осцилювала мiж активним державним протекцiонiзмом та раптовими нападами щиростi, коли маска братiв-покровителiв спадала, показуючи знайомий з царських часiв українофобський вискал.

Першi роки пiсля громадянської вiйни бiльшовицький режим в Українi здавався порiвняно лiберальними. Було збережено створену гетьманом Академiю Наук, продовжували iснувати кооперативнi органiзацiї та видавництва, дiяли численнi мистецькi угруповання рiзних напрямкiв, толерувалася дiяльнiсть Української Автокефальної Православної Церкви. Однак соцiальна база нового режиму серед неросiйських народiв СРСР залишалася досить вузькою, тому керiвництво ВКП(б) прийняло 1923 року рiшення про "коренiзацiю", тобто полiтику закорiнення радянської влади й комунiстичної iдеологiї в неросiйських регiонах. За цiєю полiтикою партiйнi та державнi установи, газети, вищi та середнi освiтнi заклади повиннi були переходити на нацiональнi мови, аби стати зрозумiлiшими, "рiднiшими" мiсцевому населенню. Активним запроваджувачем цiєї полiтики в Українi став тодiшнiй генсек ЦК КП(б)У Лазар Каганович - постать у радянськiй iсторiї досить одiозна.

Втiм, у випадку України обгрунтування "українiзацiї" дав ще 1920 року Микола Скрипник, один з дуже небагатьох свiдомих українцiв серед бiльшовицької елiти. Вiн доводив у статтi "Донбас та Україна", що русифiкований пролетарiат України зможе побудувати соцiалiзм, привернути на свiй бiк селянство, лише "коли сам стане на бiк селянства у вiдношеннi нацiональному". Українiзацiя була державною й партiйною полiтикою бiльшовикiв, тому й проводилася вона по-бiльшовицьки - жорсткими адмiнiстративними заходами, з намаганням якомога швидше досягти високих формальних показникiв. Цi показники у другiй половинi 20-х рокiв справдi були вражаючi. Письменнiсть мiського населення зросла вiд 40 до 70%, сiльського - вiд 15 до 50%, при цьому навчання велося, як правило, українською мовою. Всi службовцi повиннi були здати iспит з української мови, отже, на 1927 рiк уже 70% урядових справ велося цiєю мовою. На