Варто зауважити, що адмiнiстративна "українiзацiя" була досить поверховою, нерiдко викликала глухий спротив росiйського та росiйськомовного мiщанства та дещо iронiчне, хоча й прихильне ставлення української iнтелiгенцiї. Як показали дальшi подiї, змiна державної полiтики могла так само швидко обернути ситуацiю в протилежний бiк. Важливiшим i тривкiшим виявилося те, що вiдбувалося у 20-тi роки в українськiй культурi. Небачений досi розквiт її не був, вочевидь, наслiдком анi офiцiйної українiзацiї, анi взаємної симпатiї українських митцiв та бiльшовицького режиму. Iмпульс культурному вiдродженню дали ще Визвольнi змагання, небачене зростання нацiональної свiдомостi українцiв, їхня воля будувати власну культуру i власне майбутнє, яку бiльшовики намагалися, i загалом вдало, спрямувати в русло побудови соцiалiзму. Недарма М.Скрипник казав 1927 року, що "українiзацiя - це метода керування цiлим українським культурним процесом як однiєю з передумов соцiалiстичного будiвництва." Безумовно, тодiшня влада в УСРР вiдкривала державнi українськi театри, музеї, видавництва, бiблiотеки, науковi установи, пiдтримувала українських митцiв матерiально, i все це - у масштабах, ранiше для української культури небачених. Але навзамiн вона вимагала не просто лояльностi, а вiдкритої пiдтримки режиму. Щоправда, митцi та iнша iнтелiгенцiя, настроєнi бiльш чи менш опозицiйно, у цей перiод не репресувалися, а просто не мали державної пiдтримки. Однак вони, вочевидь, мали чималий вплив на патрiотичну частину українського суспiльства, тож недарма iнша видатна постать тих рокiв, письменник i публiцист Микола Хвильовий у знаменитому циклi памфлетiв, присвячених українiзацiї та тодiшньому становищу в культурi, визначив "основнi вiхи мистецької полiтики": необхiднiсть дерусифiкувати пролетарiат як "єдиний вихiд для пролетарiату заволодiти культурним рухом", а також залучити на свiй, тобто комунiстичний, бiк найталановитiшу мистецьку молодь, бо тим часом "дрiбна буржуазiя загрiбає до себе вузiвську молодь i утворює кадри своєї iнтелiгенцiї, яка й виховує масу..." Критикуючи тодiшню культурну полiтику "масовiзму", тобто масового залучення до мистецтва не дуже талановитої, не дуже освiченої, але дуже "iдейної" молодi, Хвильовий зауважував, що жменька талантiв, яку цiй масi протиставлять "дрiбнобуржуазнi" митцi, "в тисячу разiв сильнiше вплине на масу, анiж "Гарт" i "Плуг" вкупi". У суто мистецьких питаннях Хвильовий закликав орiєнтуватися не на росiйську культуру, а на європейську, вiльно визначати власнi шляхи розвитку, не оглядаючись на Москву. "Ми пiд впливом власної економiки прикладаємо до нашої лiтератури не "слов'янофiльську теорiю самобутностi", а комунiстичну теорiю самостiйностi, - писав вiн. - Росiя ж самостiйна держава? Самостiйна! Ну, то й ми самостiйна. (...) Росiйська лiтература тяжить над нами в вiках, як господар становища, який привчав нашу психiку до рабського наслiдування. Отже, вигодовувати на нiй наше молоде мистецтво - це значить затримати його розвиток" [3].

Суперечливiсть та непослiдовнiсть "українiзацiї", зауважувану багатьма i тодi, й пiзнiше, видатний мовознавець проф. Ю.Шевельов окреслив так: "Українiзацiя була процесом двобiжним. Рiвнобiжно до заходiв, спрямованих на поширення української мови, робилися зусилля знищити українську культуру, а з нею й мову" [4]. Справа може бути з'ясована тим, що, вочевидь, рiзнi суспiльно-полiтичнi сили в Українi й поза нею мали рiзнi концепцiї українiзацiї й дiяли часом односпрямовано, а часом - входили в конфлiкти, якi зрештою й призвели до трагiчного фiналу. Можна умовно говорити про українiзацiйнi "проект Сталiна- Кагановича" та "проект Скрипника-Хвильового". За першим стояло московське бiльшовицьке керiвництво та чи не бiльшiсть партiйно-державної верхiвки в самiй Українi, за другим - група нацiонально свiдомих керiвникiв КП(б)У та молода "радянська" українська iнтелiгенцiя. Основнi риси обох "проектiв" ми нинi можемо встановлювати, аналiзуючи розрiзненi цитати та практичнi акцiї головних дiйових осiб. Обидва "проекти" виходили з необхiдностi та неминучостi побудови соцiалiстичного суспiльства в Українi та створення нової, "соцiалiстичної" української культури; обидва передбачали енергiйнi "бiльшовицькi" дiї задля цього. Однак на цьому подiбнiсть практично вичерпувалася.

"Проект Скрипника-Хвильового" мав на метi створення цiлiсного, органiчного українського соцiалiстичного суспiльства з цiлiсною, органiчною, самостiйною українською соцiалiстичною культурою. Для цього потрiбно було, з одного боку, "українiзувати" наявнi соцiалiстичнi елементи (державно-партiйний апарат та робiтництво), з iншого - "соцiалiзувати" питомi українськi елементи (творчу й наукову iнтелiгенцiю та селянство) i поєднати все в єдиний нацiональний органiзм. Саме для цього "радянiзували" ВУАН, запрошували до роботи в УСРР такi чiльнi постатi, як М.Грушевський, В.Винниченко, В.Стефаник. Лише деякi елементи старої української культури (як-от церква) не надавалися до такої iнтеграцiї й мали витiснятися чи й лiквiдовуватися.

Натомiсть "проект Сталiна-Кагановича" випливав з iдеї "коренiзацiї", тобто розширення соцiальної бази бiльшовицької влади в неросiйських регiонах, та сталiнської концепцiї культури в соцiалiстиичному суспiльствi як "нацiональної за формою, соцiалiстичної за змiстом" - отже, все в українськiй культурi, що виходило поза "нацiональне офарблення" спiльного для всього СРСР змiсту, не мало права на iснування.

Московський режим, вочевидь, не дуже вiрив, що українiзований пролетарiат перевиховає "дрiбнобуржуазну" українську iнтелiгенцiю, а не навпаки. Ще небезпечнiшими виявилися для Сталiна та його оточення новi i, варто зауважити, з кожним днем дедалi обгрунтованiшi претензiї українцiв на самостiйнiсть, хай поки що лише культурну. Тому найенергiйнiшi здiйснювачi "проекту Скрипника-Хвильового" ( нарком освiти О.Шумський, М.Хвильовий, економiст М.Волобуєв, старе керiвництво ВУАН) регулярно пiддавалися гострiй критицi чи й переслiдуванням. З початком тридцятих рокiв ситуацiя взагалi рiзко погiршилася - українiзацiю за "проектом Скрипника-Хвильового" спiткав трагiчний кiнець.

3. Курс на ліквідацію державності України. Правда і фальсифікація про утворення СРСР.

11-12 (24-25) грудня 1917 р. у Харкові