Найбільші досягнення в 1848–1849 рр. український національний рух мав на ниві культури та освіти. Було засновано українську культурно-освітню організацію „Галицько-руська матиця”, яка займалася видавничою справою, впровадженням у школах української мови. При Львівському університеті відкрилася кафедра української мови, було дозволено навчання українською мовою в народних (1-2 кл.) школах та викладання цієї мови як обов’язкового предмета в гімназіях. В Галичині вперше почали перевидаватися твори українських письменників.

У 1867 р. за допомогою українців зі сходу у Львові було започатковано часопис „Правда”, в якому друкувалися твори П. Куліша, І. Нечуя-Левицького, М. Драгоманова, Панаса Мирного та інших видатних діячів української культури.

Вимоги національно-політичного характеру посідали у суспільно-політичному житті України дедалі значніше місце, поступово набираючи загальноукраїнського масштабу. Галицькі українці, наприклад, створюють свої організації, впроваджують українську мову в школах. Важливу роль у формуванні національної свідомості та піднесенні культурно-освітнього рівня народу відіграло створення у 1868 р. (у Львові) товариства „Просвіта”.

Товариство „Просвіта” видавало популярні книжки, підручники, організовувало читальні для населення. Першим головою Товариства став А. Вахнянин. Крім культурно-просвітницької роботи „Просвіта” займалася й економічною діяльністю – засновувала кооперативи, молочарні, народні крамниці, позичкові каси. На кінець XIX ст. „Просвіта” за популярністю серед населення суперничала з церквою. „Просвіта” ініціювала створення друкованого органу народовців „Діло”, а також першої політичної організації народовців.

У 1873 р. за сприяння меценатів із Наддніпрянщини у Львові постало Літературне товариство ім. Т. Г. Шевченка, яке в 1892 р. було реорганізоване в наукове (НТШ). У товаристві працювали М. Грушевський, І. Франко, В. Гнатюк, Ф. Вовк та ін. Активізує свою роботу Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка під проводом свого голови – М. Грушевського. Дуже важливим було те, що Товариство об’єднувало зусилля вчених та діячів культури Галичини й Наддніпрянщини і являло собою своєрідну академію наук українського народу. За період свого існування (до 1939 р.) воно видало понад 1100 різноманітних наукових і літературних праць. Велике значення з огляду розвитку українського руху мав також заснований 1898 р. М. Грушевським та І. Франком загальноукраїнський часопис „Літературно-науковий вісник”.

3. Виникають у Галичині й перші політичні партії. У 1890 р. під впливом М. Драгоманова з ініціативи І. Франка і М. Павлика тут була заснована Русько-українська радикальна партія. Через дев’ять років вона розпалася на Українську соціал-демократичну партію на чолі з прихильниками марксизму М. Ганкевичем та Ю. Бачинським і Національно-демократичну партію, очолювану І. Франком і К. Левицьким.

Наприкінці XIX ст. активізується і політична думка. В 1895 р. у книзі Юліана Бачинського „Ukraina irredenta” („Україна уярмлена”) вперше в історії українського суспільно-політичного руху сформульовано та обґрунтовано тезу державної незалежності України. З часом вона стала програмною для більшості українських політичних партій, хоч вони по-різному вбачали шляхи досягнення кінцевої мети.

На початку XX ст. національний рух вступив у нову фазу, поряд із традиційними засадами, на яких він розвивався і раніше, з’явилося й чимало нових рис. Активно розгортався процес створення українських політичних партій, що сприяло піднесенню національної самосвідомості українського народу.

Загострення соціально-економічної та політичної ситуації на західноукраїнських землях виявлялося також у зростанні страйкового руху. Дедалі частіше на мітингах і страйках, окрім економічних, звучали й політичні вимоги. Такого характеру набули 200 тис. страйк сільських робітників Галични (1902 р.), страйки будівельників (1902 р.), нафтовиків Борислава (1904 р.). У період 1905–1907 рр. страйковий рух під впливом російської революції набув усеохоплюючого характеру.

Завоювавши у 1907 р. загальне виборне право до віденського парламенту, трудящі Галичини в 1908–1914 рр. розгорнули боротьбу за загальне виборче право й до галицького сейму. Галичина делегувала до австрійського парламенту 20 українців – переважно соціал-демократів та радикалів.

Важливою складовою суспільно-політичного руху на західноукраїнських землях початку XX ст. була діяльність спортивно-молодіжних організацій. Львівська організація „Сокіл” стала провідною у Східній Галичині і функціонувала аж до 1939 р. Не менш популярним було товариство „Січ”, засноване К. Трильовським – юристом за фахом, депутатом віденського парламенту та галицького сейму. Слід наголосити, що згадані організації не обмежували свою діяльність спортивно-оздоровчими питаннями, а чимало уваги приділяли вихованню молоді на українських традиціях культури, освіти, військової справи, національно-патріотичному дусі.

Отже, за соціально-економічним розвитком українські землі Східної Галичини, Буковини і Закарпаття були найвідсталішою окраїною Австро-Угорської імперії. На відміну від Наддніпрянської України тут значно повільніше розвивалася промисловість, переважали в основному дрібні, напівкустарні підприємства, зорієнтовані на добування та первинну переробку сировини. В занедбаному стані перебувало й сільське господарство. Західноукраїнські селяни страждали від малоземелля і безземелля, масового безробіття. Тому в кінці XIX ст. вони тисячами емігрують до США, Канади, Аргентини, Бразилії та ін. країн. Проте національне гноблення на українських землях Австро-Угорщини здійснювалося не в такій грубій формі, як у Росії. XIX ст. стало періодом справжнього національно-культурного відродження, зросла національна відомість українців. Національно-визвольний рух пройшов шлях від культурно-просвітницького до політичного стану, висунувши гасло політичної самостійності України.