помітно погіршила і без того не надто теплі відносини з Заходом. Візити високоповажних гостей до України у час найгострішого розгортання кризи були нечастими. Тон подачі матеріалів про Україну у західній пресі став особливо та майже виключно негативний. Л.Кучмі та його оточенню закидалося придушення свободи преси в країні. Влада, що дискредитувала себе, також суттєво понизила зовнішній престиж нації. Міжнародний імідж України досяг критично низької точки.
Першопочаткова розгубленість та обережність офіційних кіл Заходу невдовзі змінилася на критику та заклики до української влади забезпечити повне та прозоре розслідування справи. Майбутня, а тим паче теперішня належність України до Європи як ніколи раніше піддавалася сумніву: "...або Україна буде наріжним каменем в регіональній структурі, або стане місцем, де може закритися завіса на Схід". Якщо раніше прозахідну орієнтацію України намагалися заохотити та винагородити віднесенням її географічно до Центральної Європи, то тепер її розташування "перемістилося" до "східного флангу Європи" або й "західного флангу Росії" . "Касетний скандал" в Україні через його вибуховий характер та масштабні негативні наслідки Аріель Коен назвав "політичним Чорнобилем". Українська влада відповіла на критику загостренням антизахідних, а точніше антиамериканських почуттів та підозр.
В результаті хвилі негативізму, що надходила на Україну із Заходу, в країні утворився політичний вакуум, який поспішила заповнити Росія. З її боку подібного стурбування станом демократії в сусідній Україні не спостерігалося. Навпаки, контакти між главами держав стали інтенсивнішими. Розпочалося помітне зближення сторін у різних сферах-економічній, політичній, військовій тощо. В.Путін першим з лідерів іноземних держав відвідав Київ після початку розгортання кризи. Російське лідерство поспішило запропонувати міждержавну дружбу та політичну підтримку особисто президентові України, якому вона була відчайдушно необхідна на даний момент. Дружба між двома державами вилилася у підвищення військового співробітництва та економічну присутність Росії в Україні. У січні 2001 року було підписано військову угоду, згідно з якою Росія отримувала певні важелі контролю над військовим плануванням України. Це представляло небезпеку співробітництву України з НАТО в межах програми "Партнерство заради миру" та могло б зашкодити спільним морським операціям України та альянсу, що відбувалися протягом останніх трьох років. Також із офіційної риторики про направленість курсу української зовнішньої політики на "європейську та євроатлантичну інтеграцію" зник другий прикметник, що вже встиг закріпитися як постійний епітет у даному словополученні. У розпал кризи на початку 2001 року президент України Л.Кучма заявляв, що "Україна не збиралася та не збирається вступати до НАТО". Замість курсу на "євроатлантичну інтеграцію" було запропоновано курс на співробітництво України з євроатлантичними структурами.
В результаті внутрішньої кризи рух української "багатовекторної" політики в бік Росії, що намітився ще в 2000 році, досяг своєї чи не найвищої точки. Ослаблена та легко піддатлива до зовнішніх впливів Україна була не взмозі адекватно реалізовувати свій національний інтерес. Власне "національний інтерес" у момент кризи відійшов на другий план та поступився місцем особистому інтересу Л.Кучми. Нерівноправне співробітництво між Україною та Росією, що зароджувалося, не могло задовільняти США та викликало помітну стурбованість прямуванням України від задекларованого нею європейського вибору в обійми евразійського сусіда. Росія намагалася наблизити Україну до себе, щоб надалі мати вірного союзника у протистоянні Заходу та його ініціативам. Л.Кучма ж розвернув курс української зовнішньої політики у напрямку РФ з метою врятувати свій зіпсований в очах Заходу імідж та утриматися при владі.
3. Україна і США у 2001 році
Необхідно зазначити, що хоча зміна курсу стала очевидною у 2001-му, тенденції переорієнтації України намітилися ще раніше, у 2000 році. Наочним прикладом може стати зокрема вивчення позиції України стосовно долі Договору про протиракетну оборону 1972 року (ПРО), що став "каменем спотикання" в російсько-американських відносинах. Одна з правонаступниць договору, тривалий час Україна зберігала нейтралітет під час голосування в ООН за неприпустимість змін Договору ПРО, що було офіційною позицією Росії. Проте зближення України з Росією, що розпочалося у 2000 році, призвело до того, що Київ наприкінці цього року проголосував в ООН за збереження базового Договору 1972 року. Тому "касетний скандал", що розгорнувся в Україні на початку 2001 року, лише пришвидчив процеси, що вже спостерігалися.
Негативний вплив на відносини України із Заходом мало також відправлення у відставку Верховною Радою України 26 квітня 2001 року уряду Віктора Ющенка. Певною мірою прийняттю українським парламентом саме такого рішення сприяло надання Сполученими Штатами 14 квітня політичного притулку Миколі Мельниченку. Пропрезидентські партії у парламенті не могли пробачити Сполученим Штатам те, що людина, яка скомпроментувала Л.Кучму та остаточно підірвала легітимність його влади, таким чином залишалася поза межами можливості притягнення її до суду в Україні. Обурення деяких пропрезидентськи налаштованих парламентарів цією подією додало суб'єктивізму під час вирішення політичної долі відвертого улюбленця США.
Імідж В.Ющенка як прозахідно налаштованого політика заспокійливо діяв на Захід, породжуючи надії на успішність реформ в Україні та її подальшу інтеграцію до євро- та євроатлантичних структур. Усунення від влади "прем'єра-реформатора" та його команди викликало серйозне занепокоєння у США та на Заході в цілому з приводу того, яким шляхом Україна піде далі та чи продовжить курс реформ наступний прем'єр. До новопризначеного прем'єр-міністра Анатолія Кінаха на Заході спочатку поставилися з деякою підозрою. Йому довелося докласти багато зусиль, щоб спробувати довести Заходу, що курс реформ попередника буде продовжено.
В.Ющенка було названо "найбільшою жертвою" "битви за владу" у Києві. Його відставку сприйняли на Заході як остаточну ознаку "безповоротного