Унаслідку сталінських репресій у другій половині 30-х років була обезглавлена армія. Репресії, які розпочалися проти вищого командування, перекинулися на рівень військових округів. И. Якіра, одного з талановитих воєначальників Червоної Армії, командуючого Київським військовим округом, у 1937 р. звинуватили в підготовці замаху на К.Ворошилова і стратили. Був повністю знищений весь штаб Київського військового округу, в якому працювали підібрані Й. Якіром військові спеціалісти багато з них - активні учасники війни 1918-1920pp. Подібна доля спіткала й Харківський військовий округ, його командний склад на чолі з командуючим округом І.Дубовим став жертвою розправ.

Удари по командному складу спричинили гострий кадровий голод в армії. Напередодні війни лише 7% командирів мали вищу військову освіту, а 377 не пройшли повного курсу навчання навіть у середніх військових закладах. Це стало однією з основних причин поразок Червоної Армії в 1941 р.

Жертвами сталінської сваволі в Україні стали мільйони людей. Звичайно, більшість з них була представниками партійного чи державного апарату. Це - робітники, селяни, службовці, інтелігенція.

Арешт ставав трагедією не лише для них самих, їхні близькі та рідні потрапляли до категорії людей, яка в офіційних документах мала назву «члени сімей ворогів народу». Частину з них також репресували, а решта поневірялась, не знаходячи житла й роботи, не маючи можливості здобути вищу освіту.

1.7. Згортання українізації.

Наприкінці 20 - на початку 30-х років український народ ще продовжував користуватися плодами українізації, яка розгорнулася в попередні роки. На початку 30-х років українською мовою навчали 4/5 шкіл, 2/3 технікумів, 1/3 вищих учбових закладів. Протягом 1928-1937рр у 2,6 раза збільшився обсяг книжкової продукції , що видавалася українською мовою. У 1938 р. з 84 театральних колективів республіки 57 були українськими. Українська мова залишалася мовою державних органів, художньої літератури, періодичної преси, науки, техніки, виробничої діяльності. Представники національних меншостей в Україні до кінця 30-х років усе ще мали можливість вивчати рідну мову, культуру, розвивати національні традиції У 1938 р. працювало 6 театрів, які ставили спектаклі єврейською мовою і по одному - молдавською, польською, німецькою, болгарською.

Але вже з кінця 20-х, розгортаючи масові репресії в Україні, сталінський режим почав швидко згортати українізацію, повертаючись до великодержавницької асиміляторської політики, яку століттями проводила царська адміністрація. Посилаючись на постанову ЦВК СРСР 1929 p., згідно з якою державні органи й підприємства союзного підпорядкування зобов'язувалися спілкуватися між собою і з центром мовою їх правлінь (тобто російською), а з місцевими органами - національною мовою, чиновники взагалі відмовлялися вивчати українську мову. Особливо складна ситуація була на підприємствах, очолюваних керівниками-росіянами, ставлениками Москви. Працівникам, які спілкувалися українською мовою, навішували ярлики «самостійників» і «націоналістів».

На початку 30-х років Україною прокотилася нова хвиля боротьби ш «націоналістичними ухилами». Інспірована Сталіним, ця боротьба була спрямована проти М.Скрипника, свого часу одного з керівників більшовицького і перевороту в Петрограді, члена ЦК ВКП(б), члена політбюро ЦК КП(б)У, заступника голови РНК УСРР. Будучи палким прихильником політики українізації, М.Скрипник один із перших протестував проти утвердження ф деспотичного режиму Й.Сталіна. Керівник з такими поглядами в той час був ф приречений на розправу. Органи ДПУ сфабрикували проти Скрипника звинувачення в організації націоналістичної контрреволюційної організації. Члени політбюро ЦК КП(б)У, особливо генеральний секретар С.Косіор і присланий на початку 1933 р. з надзвичайними повноваженнями в Україну секретар ЦК ВКП(б) П .Постишев, вимагали від М.Скрипника каяття у нездійснюваних ним і злочинах. Не витримавши цього, М.Скрипник після засідання політбюро ЦК І КП(б)У 7 липня 1933 р. застрелився.

Пізніше жертвами розправи стали інші члени комісії з українізації, яка була утворена в 1925 p.: той же С.Косіор, В.Чубар, В.Затонський, Н.Голод, А.Хвиля, І М.Чувирін.

Поступово українізація в республіці згорнулась, а сам цей процес уже розглядався як буржуазно-націоналістичний, з яким слід вести непримиренну боротьбу.

Згортання національно-культурного будівництва в Україні згубно відбилося на становищі національних меншин. У квітні 1938 p., коли першим секретарем ЦК КП(б)У був уже М.Хрущов, була прийнята постанова центрального комітету, якою створення учбових закладів для національних груп оголошувалося насадженням вогнищ буржуазно-націоналістичного впливу на дітей, з тому подальше їх існування було визнане «недоцільним і шкідливим». УСІ ці заклади закрили, а в 1939р. були ліквідовані національні райони, національні сільські та містечкові ради. Сталінізм, нівелюючи національні особливості, укорінюючи в свідомість людей національний нігілізм, продовжував велико-державну русифікаторську політику царизму. Як і в дореволюційні роки, національні меншини, поділяючи долю українського народу, опинилися перед реальною загрозою зникнення.

ІІ. Українська радянська республіка після ІІ світової війни.

2.1. Становлення Української радянської республіки після ІІ світової війни

9 років, з 30 грудня 1922 року до 24 серпня 1991 року Україна перебувала в складі СРСР – державному утворені, яке виникло на руїнах колишньої Російської імперії.

Формально – друга за розмірами і рівнем розвитку Україна була самостійною республікою з чітко окресленою територією, економікою і культурою, з своїм адміністративним центром, судовою системою, управлінським апаратом. Вона мала власну Конституцію, Герб, Гімн, прапор