Після досягнення на поч. 1950-х pp. рівня довоєнної продукції, насамперед у видобутку вугілля й металургії, в УРСР розпочато розбудову й інших галузей промисловості, головним паливно-енергетичної, машинобудівної і металообробної. План Г.Маленкова на підвищення виробництва продуктів споживання не дав бажаних наслідків, й Україна далі терпіла на велику нестачу житлової площі, брак товарів першого вжитку і назагал низьку купівельну спроможність населення, не зважаючи на деяке підвищення заробітних платень.

Реорганізація промисловості відбувалася у двох напрямах: децентралізація господарського управління і творення господарських районів (ради нар. господарства). В УРСР постало кілька союзно-республіканських міністерств (чорної й кольорової металургії, вугільної промисловості й ін.), наслідком чого частка промислової продукції УРСР, підпорядкована всесоюзним міністерствам у Москві, зменшилася з 64% 1953 до 24% 1956. Збільшення прероґатив республіканських урядів радянська пропаґанда підносила як вияв автономізації республік й усунення так званої «антипартійної групи» Молотова, Маленкова, Кагановича виправдувала їх опозицією до поширення прав союзних республік.

2.3. Хрущовська відлига та Дисидентський рух

З травня 1957 господарське планування й управління перейшло на систему господарських районів, - керованих , яких в УРСР було 14, згодом 7. Тому що децентралізація управління й утворення раднаргоспів, які охоплювали 90% всієї продукції республіки, призвели до «місницьких» тенденцій (висування місцості і республіканських інтересів перед загально-союзними), 1962 розпочато рецентралізацію, а по усуненні Хрущова відновлено повнотою стару централізовану бюрократичну систему управління господарством (1965).

Одним з хрущовських заходів у загальному плані боротьби з «культурою особи» (оголошеної на XX з'їзді КПСС) була реабілітація частини політичних в’язнів і повернення багатьох засланих на Україну. Однак це не стосувалося засуджених на довгі роки політичних діячів й ув'язнених учасників підпілля УПА та багатьох церковних діячів. Намагання відновити «соціальну законність» дало у висліді нову кодифікацію радянського права. На культурному відтинку режим погодився на заснування нових українських журналів й установ та т-в, які раніше були ліквідовані або взагалі не існували. Розпочато загальний перехід на обов'язкове 8-річне навчання. Запроваджена законом 17.04.1959 «Про зміцнення зв'язку школи з життям» реформа шкільництва підкреслювала, з одного боку, потребу виробничотехнічного знання, але водночас була розрахована на русифікацію освіти на Україні. Дискусія лад проектом з 560 закону виявила тривожні голоси з боку української інтеліґенції, яка побоювалася, що цим узакониться другорядне становище української мови, яку учні відтепер не будуть зобов'язані вивчати як мову республіки. У цьому законі, схваленому в усіх республіках, крилася нова доктрина національної політики КПСС — злиття націй і культур «зближення та взаємозбагачення», що була схвалена на XXII з'їзді КПСС. На Україні цю нову політику пропаґували І.Кравцев та А.Скаба, а Москва висунула на ідеолога концепції «злиття націй» узбека Б.Ґафурова. Разом з тим у 1957-1962 pp. посилено велася антирелігійна боротьба, у ході якої закрито біля половини парафій і церковних громад, дві третини монастирів та дві з трьох православних духовних семінарій на Україні.

Критикою «культу особи» та засудженням практики сталінізму радянський режим мимоволі відкрив дорогу прагненням до справжньої лібералізації, які вже не було легко контролювати. На національному відтинку це була оборона мови, культ. спадщини, зростання зацікавлення незфальшованою істиною, а головна настанова підвищити рівень літературної і мистецької творчості. На цьому тлі народився рух «шестидесятників», який став популярним спершу серед молодої літературної ґенерації, а згодом і серед ширшої громадськості як нове суспільне явище. Він стимулював громадську думку, критику національної політики партії. Витворився творчий фермент, який знаходив вияв і в офіційних установах республіки, головна культура, та в пресі.

З метою скріплення своїх позицій М. Хрущов притягнув до Москви деяких своїх співпрацівників з України: А.Кириленка, , а ще раніше Л.Брежнєва, що викликало на Заході припущення, ніби в Кремлі урядує «укр. мафія». Проте тон у національній політиці надавали російські консервативні апаратники, протектором яких був М.Суслов, головний ідеолог . Падіння зміцнило позицію централістів, зокрема в галузі нар. господарства (галузева перебудова управління 1965), а в національній політиці партії призвело до посилення рос. курсу, та звуження прероґатив союзних республік, що було схвалене ще під керівництвом Хрущова на XX з'їзді КПСС.

В УРСР посилено боротьбу проти дисидентського руху, який набрав форм боротьби з русифікацією, з порушеннями законності, оборони громадських і націоналньих прав. відбулася перша хвиля арештів у Києві і на Західній Україні. Опозиція набрала прилюдного характеру й почала виявлятися у формі . Вже раніше почало наростати невдоволення, що виявилося в критиці сов. національної політики в офіційних установах й організаціях, наприклад, у Спілці письменників, у наукових установах (конференція з питань культури мови в Київському Університеті в лютому 1963). Носіями цього руху була здебільша молодь, найвиразнішими представниками якої стали В.Симоненко, , , , В.Мороз і зокрема з його самвидавною працею «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яка стала своєрідною політичною програмою руху опору 1960-х pp. Стихійне відзначення шевченківських роковин, протести (з приводу спалення бібліотеки АН), політичні процеси, спонтанна художня самодіяльність стали каталізаторами нового відродження, що захопило ширші кола суспільності. Хоч почалися вже репресії, проте режим також ніби робив деякі поступки (спроба за міністра вищої освіти Ю.Даденкова поширення викладання україїнською мовою, заснування