Найважливіший політичний процес 1960-х pp. був тайний процес 7 українських юристів (, та ін.) перед обласним судом у Львові 16-20.05.1961. Підсудним закидали, що вони нібито хотіли силою відірвати УРСР від інших радянських республік. Насправді підсудні збиралися тільки зовсім мирно й легально аґітувати за вихід УРСР на підставі статті 17 конституції СРСР 1936. «За зраду батьківщини» Лук'яненка 55f засудили на розстріл, інших на тривале ув'язнення. Верховний суд УРСР, проте, замінив смертний вирок на 15 літ ув'язнення.

Дискримінація української культури, репресії проти окремих діячів та взагалі протестний рух збудили інтерес до укр. справ за кордоном, зокрема й у Комуністичної партії Канади, яка 1967 вислала офіційну делеґацію для ознайомлення з ситуацією на Україні. Звіт делеґації був критичний, і Москва домоглася відкликання його.

На господарському відтинку декретовано ґарантовану мінімальну зарплату колгоспникам (1966), чим відносно покращено долю селян, частина підприємств (біля 20%) перейшла на нову систему планування й економічного стимулювання (реформа, запропонована харківським економістом Є.Ліберманом, яку введено експериментально в усьому СРСР, але згодом її дуже обмежено). Індустріальний потенціал України збільшився завдяки побудові значного числа нових великих заводів (біля 900) й модернізації ряду інших. Українська промисловість частково зорієнтовано на експортну продукцію.

В кінці 1960-х pp. події в Чехословаччині мали деякий відгомін на Україні. Радянська збройна інтервенція пояснюється зокрема побоюванням Москви щодо можливості впливу «Празької весни» на сусідні республіки СРСР. Разом з тим давали відчути себе труднощі у партійних і бюрократичних взаєминах між центром і Києвом. Місцеві партійні керівники, очолені , відстоювали в Москві деякі господарського права і домагання УРСР щодо інвестицій і політики в питанні кадрів, як також домагалися певного ступеня культ. автономії. Наявність дисидентського руху цю ситуацію ще більше ускладнювала На початку 1970-их pp. московське керівництво ствердило, що київські комуністи не дають собі ради з дисидентами, і вимагало розгрому опозиції. Оскільки цього не зроблено в 1970-1971 pp., Москва доручила провести чергову хвилю арештів (січень-квітень 1972) серед діячів руху опору, а разом з тим з України усунено в травні 1972 П.Шелеста. Падіння його було пов'язане з критикою його книги «Україно наша радянська» за національні ухили. З відходом Шелеста від керівництва КПУ замінено й відповідального за ідеологічні справи в КПУ Ф.Овчаренка В.Маланчуком. Тоді ж розпочато чистку секретарів обкомів (1 560 972-1973 замінено 5 перших секретарів). Першим секретарем ЦК КПУ після Шелеста став , який під протекцією слухняно здійснює лінію Москви. У партії він зміцнив дисципліну й усунув від впливів більш незалежні елементи, особливо з так званої харківської (висуванці М.Підгорного) і київської групи (П.Шелеста), притягаючи до керівництва людей Л.Брежнєва (дніпропетровська група). У сер. 1970-их pp. з'явилося більше росіян на впливових постах у партії й уряді, напр., у січні 1976 росіянин І.Соколов був призначений другим секретарем ЦК КПУ (відповідальний за кадри). Назагал партійна і державна бюрократія стала ще більш відчуженою від народних мас. Частково толеровану українізацію окремих установ і шкільництва припинено; багато свідоміших одиниць, які активізувалися в 1960-х pp., усунено. Одночасно проведено чистку в різних українських науково-культурних установах, зокрема в інститутах археології, історії і філософії АН УРСР, в Українському Товаристві охорони пам'ятників історії та культури й ін.

Проте хвиля арештів 1972 не зупинила руху опору, хоч завдала йому дошкульних ударів. (1 випуск 1970) появлявся до 1974, на Заході почали доходити інші документи «Самвидаву». 1972-1973 невдоволення населення почало виявляти в страйках і заворушеннях (Дніпропетровське, Дніпродзержинське, Київ). Розпочата між Заходом і СРСР політика "розрядки" якоюсь мірою сприяла цим ферментам і рухові опору, зокрема після підписання Кінцевого акту Гельсінкських угод про європейську безпеку і співробітництво (1975). На цій підставі оформився в СРСР і УРСР правозахисний рух. Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінкських угод постала в листопаді 1976 під проводом письменника ; до неї приєднався відомий дисидент українського роду в Москві . У 1977-1980 pp. групу, яка поповнювалася новими членами, майже ліквідовано (останній гол. на волі О.Мешко заарештована 1980). Документи київської Гельсінкської групи, що реєстрували порушення національних і людських прав на Україні, вияскравили важкий підневільний стан України перед світовою думкою, гол. на Білградській і Мадридській конференціях, скликаних для перевірки виконання Гельсінкських угод. Ряд нових документів політ. в'язнів з таборів після 1977 ще виразніше унагляднюють політичні цілі руху опору — державного визволення України (звернення Українського Національного Визвольного руху до ООН 1979 і заяви Укр. Патріотичного руху).

На релігійному відтинку особливо переслідуються євангельські християни баптисти«ініціативники», як також ін. протестантські групи (п'ятидесятники, єговісти), поширені на Україні. Окремі греко-католицькі священики, що діють нелегально, разом з мирянами домагалися легалізації своєї Церкви на Заході України, але безуспішно; їхні громади продовжують діяти підпільно, при чому були арешти і процеси проти їх активістів (1969 засуджено таємного єп. В.Величковського). За винятком західноукраїнських земель, православна Церква на Україні піддана русифікації. Офіційна пропаганда поборює концепцію укр. автокефалії та окремої східноукраїнської Католицької Церкви. Екзарх України, київський митрополит відігравав чималу роль в ієрархії Російської Православної Церкви, головним чином у її зовнішніх зв'язках.

На протязі 1970-х pp. посилився еміграційний рух єврейського населення з СРСР, у тому