Виконуючи у супроводі бандури думи та пісні, оспівуючи героїв визвольної боротьби, кидаючи заклики до повстання, запалюючи на перемогу, кобзарі підіймали народ на боротьбу проти іноземного панування, кріпосницького гніту. Вони пробуджували і розвивали в українцях національну свідомість.

Але чи не найбільш важливим було те, що кобзарі самі брали участь у боях і походах. Вони офіційно входили до складу Запорозького війська і разом з довбишами, сурмачами, трубачами та іншими виконавцями грали козацьку військову музику. Такі воїни носили бандуру поряд із списом або шаблею, не розлучались з нею ні в курені, ні в походах, ні в боях.

Козаки дуже любили танці. Вони виконували високі стрибки, закидаючи ноги „аж за спину”, виявляючи спритність, фізичну загартованість, здобуті у бойових походах.

Найулюбленішим танцем запорожців був гопак, який виник саме на Січі. В минулому його виконували виключно чоловіки. В основі танцю лежала імпровізація, коли танцюристи демонстрували, хто на що здатен. Виконувалися танці як у супроводі бандури, так і цілих інструментальних ансамблів.

У згадуваній вище січовій музичній школі були створені групи виконавців-лицедіїв, котрі своїми силами ставили народне лялькове видовище під назвою „Вертеп”.

Козаки були глибоко віруючими людьми, дотримувалися християнської православної віри. На Запорозькій Січі рятувалися від кріпацтва й переслідування люди різних націй. Усіх приймали запорожці. Однак втікачі інших вірувань мали перехрещуватися в православну віру.

Демократичність ладу Запорозької Січі визначала і характер її церкви. Всі найважливіші питання, скажімо, про будівництво нової церкви тощо, вирішувалися на загальновійськовій Раді, на яку збиралися всі запорожці. Тут обирали також священиків від громад, затверджували тих, кого присилали з Межигірського монастиря. Від останніх Кіш вимагав, щоб проповіді читалися не з папірця і лише українською мовою. Не менш важливими були також красномовність, гарний голос, особливо для дияконів, тверезість. А взагалі богослужіння в запорозьких церквах велися щодня і неодмінно. Утримувався хор півчих старшого і молодшого віку.

Активний розвиток церков на Запоріжжі пов’язаний із останньою, так званою Новою, або Підпільненською, Січчю (1734 – 1775 рр.).

Наприкінці існування Запорозької Січі в межах "Вольностей Війська Запорозького” налічувалось у 53-х поселеннях та урочищах 44 церкви, 13 каплиць, два скити, одна молитовна ікона.

Внутрішнє оздоблення храмів свідчило про шанобливе ставлення до віри. В усій Російській імперії не було храму, багатшого за останню січову церкву. Царські врата були вилиті з чистого срібла, ікони пера кращих візантійських та українських художників горіли щирим золотом. Вражало розкішшю й інше церковне начиння: великі срібні напрестольні ліхтарі-свічники, кипарисові з різьбою, а також срібні позолочені хрести, срібні лампади, п’ятдесят срібних позолочених корон, нитки перлин, коралів, вироби з бурштину, сотні золотих червінців і полотняних, гаптованих золотом і сріблом напрестольних уборів, 120 стародруків та старовинних рукописних книг, багато мідного й олов’яного посуду.

Січове господарство переважно спиралося на полювання, рибальство, бортництво, солеваріння в гирлі Дніпра. Для Січі, що лежала на торгових шляхах між Річчю Посполитою та Чорноморським узбережжям, важливу роль відігравала також торгівля.

Існування Запорозької Січі, як цілком самостійної сили, було визнано в міжнародному світі. Кіш Війська Запорозького приймає представників Австрії, Швеції, Трансільванії, Польщі, Росії, Кримського ханства та інших країн. Він укладав міжнародні угоди, вів переговори з іноземними дипломатами, підтримував, коли йому було вигідно, окремі держави або їх коаліції. Військова сила запорожців та самобутня тактика ведення бою були добре відомі за межами України. Участь козацьких загонів у окремих військових кампаніях (як, наприклад, війська П. Сагайдачного у Хотинській війні 1621 р.) часто вирішували долю не лише окремої битви, а й взагалі існування тієї чи іншої держави.

У різні періоди свого існування Запорозька січ ніколи не була „ республікою в собі”. Всупереч існуючим політичним кордонам вона завжди прагнула поширити свій державний суверенітет на інші українські землі.

Чи має „запорожування” аналоги у світовій історії? Тут допоможуть пошуки подібних історичних обставин. Здається, найслушніше зіставити запорожців у Дикому Полі з їх заокеанськими сучасниками на Дикому Заході. (Перші англійські поселенці-піонери прибули в Північну Америку в 1620 р.)

Дійсно, і козацький, і переселенський рухи йшли із соціальних низів. Збурювані економічною експлуатацією, національними та релігійними переслідуваннями, вони були спрямовані проти феодалізму та абсолютизму. І козаків, і піонерів спонукали пошуки кращої долі. Вони прагнули триматися подалі од влади, бути там, де безвладдя, роздолля, воля. І ті, й другі осідали на повних небезпек окраїнних рубежах. Повні енергії та сили порубіжними діяли із зброєю в руках, проте не уникали праці й не цуралися збагачення.

Тут і кінчається подібність. І починаються розбіжності. Американські піонери, просуваючись усе далі на захід, знищували або проганяли індіанців, закріплювалися на захоплених землях, освоювали їх. А в Дикому Полі не було, крім козаків, постійних жителів. Звичайно, сила обставин диктувала необхідність набігів та походів, з яких козаки поверталися на Січ, у свою твердиню. Але якщо північноамериканські піонери підкоряли й завойовували, то козаки здебільшого захищалися, а нападали, як правило, у відповідь на агресію чужинців.

Переселенці з Європи, маючи явну військову перевагу над корінним населенням, стали повними господарями на чужій землі. Запорозька, за виразом Г. Сенкевича, „кігтиста низова республіка”, навпаки, діяла в оточенні сильних сусідів, особливо агресивних з півдня й заходу.

Для українців козацька епоха мала не так господарсько-утилітарне, як воєнне та культурне значення. Вона справила величезний вплив на національну свідомість. В епічній пам’яті українців ідеально-елегійне сприймання