З самого початку УВО являла собою військову організацію з відповідною структурою командування. З 1920 по 1923 рр. УВО таємно готувалась до можливого антипольського повстання, проводила операції, спрямовані на дестабілізацію польського режиму (наприклад: Степан Федак у 1921р. Здійснив замах на голову польської держави Ю.Пілсудського).

У 1923р. Антанта визнала законність польської влади в Східній Галичині. Після цього багато членів УВО вийшло з організації, тому що таке правове становище викликало сумнів щодо доцільності продовження збройної боротьби. Криза, що охопила УВО внаслідок цих змін, спричинилася до її важливиї переорієнтації. Коновалець звернулся по фінансову та політичну допомогу до Німеччини та Литви (ворогів Польщі). У Східній Галичині УВО стала вербувати гімназичну та університетську молодь. З метою створення розгалуженої мережі націоналістичних осередків УВО установила контакти з рядом студентських груп: “Асоціація української націоналістичної молоді” (Львів), “Українська націоналістична молодь” (Прага), “Легіон українських націоналістів” (Чехословаччина). Після кількох підготовчих конференцій представники УВО та студентських груп в 1929р. зустрілися у Відні та заснували Організацію українських націоналістів (ОУН). Більшу її частину членів складала галицька молодь, а керівництво забезпечували з-за кордону Є.Коновалець та його соратники.

ОУН до Другої світової війни була напівпідпільною організацією, яка готувала молодь до майбутнього повстання, розповсюджувала українські націоналістичні ідеї на всіх рівнях. З початку 30-х рр. ОУН діяла переважно терористичними методами, що викликало переслідування поліцією.

З вибухом війни (1939р.) суперечки, що довгий час нуртували в ОУН, вирвалися назовні. Суперечки виникли між ветеранами боротьби 1917-1920рр. із закордонного проводу ОУН та молодими галицькими радикалами, котрі вступили до організації у 30-х рр.Обидва табори не мали розбіжностей у принципових питаннях, бо підтримували основні догмати українського інтегрального націоналізму, проте їх розділяли питання тактики.

Після вбивства Є.Коновальця, яке було здійснине радянським агентом у Ротердамі у 1938р., встало питання щодо голови ОУН. Можна сказати, що ОУН на початковому етапі свого існування були притаманні ейфорія та об’єднаність, але патриотичний підйом змінився внутрішнім конфліктом та розколом на дві табори, які більше сперичалися, ніж були підтримною один одному. Ветерани боротьби 1917-1920 рр. наступником Є.Коновальця пропонували Андрія Мельника (близького його соратника), який бачив майбутнє ОУН лише з мирними методами боротьби (публікація петицій, друк, пропагування у Польщі та Румунії). Молоді радикали пропонували Степана Бандеру. У вересні 1939р. Бандера, розуміючи неминучість великої війни, проголошував думку, що ОУН повинна створити підпільну армію (яка мала боротися з кожним, хто стоятиме на шляху української незалежності, навіть з Німеччиною) [70,с.382]. Саме під час військового часу, мобілізація сил СРСР на ведення бойових дій дозволить звільнити всі українські землі від панування “колонізаторів” [37, с.491-493; 14, с.283]. Він вимагав, щоб ОУН зав’язала із західними союзниками такі ж контакти, як з Німеччиною. Мельник же з прибічниками доводили необхідність збереження пріоритетної орієнтіції на Німеччину, заперечували створення армії, тому що це могло б викликати каральні заходи німців.

Найсильніші пристрасті розгорілися літом 1939р. навколо питання про новий провід ОУН. У серпні 1939р. фракція Мельника скликала в Римі конференцію, яка офіційно проголосила Андрія Мельника головою ОУН. Проте 10 лютого 1940р. Степан Бандера зібрав конференцію в Кракові, на якій його фракція відкинула рішення римської конференції. Обидві фракції не змогли досягти компромісу, кожне угруповання оголосило себе єдиним законним проводом ОУН. Ті, що стали на бік Бандери, а це була молодіжна більшість організації, стали називатися ОУН-Б або ОУН-Р (революційна), чи просто бандерівцями; прибічників Мельника, що складалися з поміркованих інтегральних націоналістів, називали ОУН-М, або мельниківцями. Таким чином, ми можемо сказати, що розкол остаточно зформувався 10 лютого 1940р., Але треба зауважити – ОУН багато в чому залишалася єдиною організацією. В обох випадках основу фракцій складали молоді люди, патріоти та ентузіасти, на національних почуттях яких тримався весь український національно-визвольний рух.

3. СТВОРЕННЯ ВІЙСЬКОВИХ ФОРМУВАНЬ

Протягом 1939-1941рр. діяльність ОУН була спрямована виключно протии СРСР, який у середені 1940р. припинив маскування під “доброго брата” та без змін застосовував аппарат репресій 30-х рр. Були закриті всі політичні партії з “Просвітами” разом, була масово розгорнута депортація українського та польського населення західного регіону, була проведена колективізація. Все це йшло на користь прапаганді ідей ОУН та посиленню опору з боку звичайних українців. Проблема була у тому, що політично населення українських земель не було однорідним. Умовно його можна поділити на три частини:

Ті, хто був під радянською владою з часів Громадянської війни;

Ті, хто опинився під владою СРСР після 1939р.;

. Ті, хто ніколи не був під владою СРСР.

ОУН треба було враховувати специфіку того, чи іншого регіону, щоб прокинулися національні почуття українського населення (наприклад, на лівому березі застосовувалися маленькі групи по 10-15 осіб, які проводили агітацію та теракти) [37, с.546-547].

В результаті співпраці між німцями та ОУН незадовго до нападу на СРСР у німецькій армії було створене українське збройне з’єднання під назвою “Легіон українських націоналістів”. Легіон був сформований з переважно пробандерівськи налаштованих українців, мобілізованих з території, окупованих німцями. З’єднання складалося з 600-700 солдат і мало два підрозділи під кодовими назвами “Нахтігаль” та “Роланд”. Вони отримали від Вермахта польову