Артилерія, безсумнівно, також була у запорізьких козаків; за словами Боплана, в Січі завжди було безліч гармат, які зберігалися запорожцями у най-захищеніших місцях. За точною вказівкою Величка, в Січі постійно було 50 гармат; тому Богдан Хмельницький, виступаючи з Січі проти поляків, отримав 1648 р. від запорожців три польові гармати з необхідним для них запасом пороху й куль. За словами історика Скальковського, жоден запорізький кінний загін не виступав у похід без артилерії ".У Січі були особливі військові чини, так звані пушкарі, які відали військовою артилерією, а для самої артилерії існувало окреме приміщення, пушкарня. Звичайно, воюючи із швидким і невтомним ворогом, переважно з татарами, запорізькі козаки повинні були завжди мати легку й рухливу артилерію; тому ми й бачимо, що збережені до нашого часу так звані запорізькі армати рідко важать більше 6—7 пудів.

Поділяючись на піхоту, кінноту й артилерію, запорожці, однак, не настільки спеціалізувалися, щоб піхотинець мав силу лише будучи пішим, а вершник лише на коні. У запорожців часто практикувалося і спішування кінноти, і дії піхоти з гарматами («водними арматками»), і дії кінноти в пішому строю '2. Зрештою, такі методи використовували в той час і поляки; у битвах Богдана Хмельницького спішену кінноту часто зустрічаємо як у козаків, так і в поляків.

Уся вогнепальна й холодна зброя, що була у вжитку в козаків, була частково власного виробу, а частково чужого. Холодну ручну зброю найчастіше виготовляли в Січі, де жили для цього майстерні зброярі; але власна ручна зброя не виключала й привізної. У приватних колекціях запорізької старовини є безліч ручної зброї східного виробу, як і російської зброї з Тули, з клеймом імператриці Катерини II. За свідченнями багатьох письменників минулих століть, кожен запорожець, ідучи в похід, брав із собою 5 чи 6 рушниць. Отже, якщо взяти середній запорізький похідний загін чисельністю в 6 тисяч і найбільший у 15 тисяч козаків, то отримаємо 30 і 90 тисяч рушниць. Немало було в запорожців і рухомих гармат. Так, якщо запорожці виступали в морський похід середньою кількістю в 60 і найбільшою у 300 чайок, кожна з яких була озброєна 4—6 фаль­конетами, то отримаємо від 240 до 1800 залізних пересувних фальконетів. Слід, зрештою, зауважити, що певну частину зброї спеціально присилали козакам з України в Запоріжжя перед спільними походами гетьманських і запорізьких козаків проти ворога.

Порох запорожці також частково виготовляли самі в Січі, але більше отримували його у вигляді царського жалування, або ж купували у гетьманців, поляків і турків; привізний цінувався у козаків вище, ніж власний, оскільки був якіснішим, ніж січовий.

Армата, тобто гармати й мортири, у запорізьких козаків були виключно привізними, оскільки власного виробництва артилерії у них, здається, зовсім не було. Гармати козаки частково отримували, на знак особливої милості, від польських королів, наприклад Сигізмунда І, Стефана Баторія; частково як подарунки від українських гетьманів, наприклад Богдана Хмельницького, який прислав у Січ замість узятих там трьох гармат шість; частково від російських царів, наприклад Олексія Михайловича, але переважно здобували на війні у поляків, татар і турків. Щодо цього є кілька історичних вказівок. Так, 1556 р. відомий гетьман князь Дмитро Вишневецький, захопивши турецьке місто Іслам- Кермен, узяв у ньому гармати й перевіз їх на острів Хортицю |5. Коли запорожці виходили на своїх чайках у відкрите море, зчіплювалися з турецькими галерами, то вони завжди намагалися судна потопити, а гармати захопити на свої чайки. Таким чином запорожці якось перевезли в Січ понад 100 мідних гармат.

Саме запорізьке військо поділялося на полки й сотні; такий поділ, як свідчать джерела, існував уже на початку XVI ст. Так, відомий ватажок дніпровських козаків Остафій Дашкович не раз командував полком, що складався з 3—4 сотень. У XVII ст. кількість козаків у полку була 500 чоловік; а у XVIII ст., під час російсько-турецьких воєн, двотисячна команда запорізьких козаків, що була в авангарді генерала Зорича, ділилася на 4 частини, кожну з яких очолював окремий полковник.

Тактичною одиницею війська, за точним розрахунком Коховського, була сотня, яка найбільше підходила для дрібних сутичок із татарами, головними ворогами козаків. Таке міркування виводиться, головним чином, на основі цифрових даних про охорону запорізьких кордонів: 1767 р. кордон низових воль-ностей охороняло 3644 чоловіки простих, крім старшин, козаків; ці 3644 чоловіки розділялися на 20 постів; отже, на кожному посту в середньому налічувалося 180 чоловік. Взята тричі, ця цифра, тобто 540 чоловік, становила один полк2'. Втім, як справедливо зауважує той же Коховський, сама сотня містила в собі значно більше буквального значення: в літописі Самійла Велич-ка він знаходить свідчення, що в декотрих сотнях гетьмана Богдана Хмельницького було по тисячі чоловік.

Розповсюдженим засобом захисту від неприятеля під час степових походів був у запорізьких козаків так званий табір. Табором рухалися запорожці, переслідуючи ворога у відкритому степу; табором виходили вони на бій і табором захищалися від натиску неприятеля. Мовою козаків, табором звали чотирикутний чи круглий ряд возів, розташованих певним чином для захисту війська, яке було всередині укріплення; у німців цей спосіб захисту звався ваген-бургом. Щоб улаштувати табір, козаки ставили кілька возів у ряд, скріплювали їх колесо до