Як і завзяте козацтво, молодь на свята народного календаря у процесі народних ігор змагалося силою, спритністю і прудкістю, винахідливістю, точністю попадання в ціль тощо. Традиційними були різноманітні змагання на конях (скачки, перегони та інше). Козаки любили своїх витривалих і прудконогих людей, це ставлення закріплено у теплих зверненнях до своїх чотириногих друзів (“брате мій”, “товаришу мій”), у прислів‘ях (“козак без коня – не козак”).

Козацька молодь систематично розвивала природні здатності, вдосконалювала тіло й душу в іграх, танках, хороводах, різних видах змагань і боротьби. Підлітки і юнаки охоче брали приклад з дорослих, які відчували психологічний комфорт завдяки тому, що вони турбувалися про свій інтелектуальний, моральний, духовний і фізичний розвиток розвиток. Це створювало в них настрій внутрішнього задоволення , хорошого самопочуття, сприяло єдності слова і діла, думки і вчинку, гармонії душі і тіла.

Велике пізнавальне й виховне значення, зокрема для сучасної молоді, має опанування нею мистецтва єдиноборства, яких було кілька систем, найвідоміша лягла в основу танцю гопака. У сучасному вигляді гопак втілює в собі численні специфічні прийоми, наприклад “повдунці”, “голубці”, “тинки”, “пістоль”, “розпіжка”, “шулик” тощо, реалізація яких вимагає гнучкості всіх частин тіла, блискавичної реакції.

Цілі покоління нашого народу оволоділи й іншою системою козацької боротьби – гой док. Вона була призначена в основному для розвідників – пластунів.

Ще дуже мало ми знаємо про козацьку систему боротьби – спас. Вона мала не атакуючий, а суто оборонний характер. Для неї характерне філігранне, сурпульозне відпрацювання блокування дії супротивника.

Тілесне і психофізичне загартування козаків було складовою частиною комплексної і цілісної системи ідейно-морального, емоційно-естетичного і військово-спортивного виховання. Чимало компонентів цієї системи нна сьогодні забуто.

Висока ефективність дії козацької педагогіки втілення нею найвищих досягнень національної педагогічної спадщини має забезпечити глибоку і всебічну етнізацію підростаючого покоління.

Пізнавально-виховний потенціал козацької педагогіки сприяє створенню таких соціальних ситуацій, умов, які найбільше відповідають сутності української нації.

ІV. Формування та встановлення Запорізької Січі.

4.1. Початки Січі.

Сильніший розвиток козаччини почався тоді, коли козаки опанували простори нижче дніпрових порогів, т.зв. Низ або Запорожжя. Дніпро плив тут низовиною, розливався широко, ділився на багато річищ та малих островів. На цих островах козаки знаходили для себе безмежний захист від татар. Бо доступ був важкий, найти дорогу серед лабіринтів річок було не легко. Деякі острови заросли лном, можна було найти добре місце оселитися, до того ж було досить звірят та риби. Козаки пробували тут не тільки і літі, але частина з них залишалася тут на зиму, живучи по землянках та зимовниках. Їх почали називати низовими козаками.

На Запоріжжі повстали також козацькі укріплення, січі. Цю назву виводять від слова “сікти”, “рубати”

, запорожці забезпечувалися засіками, фортифікаціями з дерева. Від Січі пішла назва січові козаки, січовики.

Першу Січ чи власне городок на Запоріжжі збудував князь Дмитро Вишневецький. Це був заможний пан із Волині, мав значні маєтки, але кинув спокійне життя й цілою душею приліг до “козакування” і боротьби з татарами. В 1553 році Вишневецький зібрав “роту” козаків із пограничних осель, більше ніж 300 людей, озброїв їх і пішов на Дніпрові пороги. Там на острові Мала Хортиця побудував замок і почав із відтіль воювати з татарами. Маючи опору у своїм замочку, він міг татарам шкодити більше ніж дотеперішні козаки-уходники.

Вишневецький полишив по собі славу великого лицаря, у піснях оспівували його під ім‘ям Байда. В історії козацького війська він займає важливе місце. Він перший побудував на Запоріжжі замок, як бували тоді замки скрізь на Україні.

Від Вишневецького на Запоріжжі вже постійно стояла козацька Залога. Січ не мала ще означеного місця: козацький кіш, тобто табор, переносився з одного острова на інший, - але всі признавали Січ осередком цього Запорозького війська. Серед січових укріплень стояли курені для залоги, тут мала захист артилерія, тут резидувала старшина. На вічі збиралося військо для походів.

Хоч Запорозьке військо зростало під впливом литовського та польського воєнного устрою, то все його організація , побут і звичаї пройшли зовсім окремий самобутній характер.

4.2. Топографія Запорізького Краю.

Запорізькі козаки займали величезний простір степів, прилежних до обох берегів Дніпра в його нижній течії, від східних кордонів Польського королівства і південної окраїни володінь українського і слобідського козацтва до ріки Бугу. З одного боку й уздовж правого берега річки калинки й до річки Кальміусу, що тече в Азовське море, з другого.

Весь простір землі зайнятої запорізькими козаками, мав переважно степовий характер. Запорізький степ мав своєрідну особливість: “відкритий, безмовний, всипаний природними пагорбами, переритий ярами й долинами, він іноді вражав очі чудовою грою зелені, інколи здавався висушеним пекучим промінням сонця”.

Характерним явищем запорізьких степів є так звані балки, яри й байраки. Балками називають тут більші чи менші глибокі долини з пологими берегами, вкриті травою, часом лісом.

Характерним явищем запорізького краю був також брак лісу: ліси тут росли лише в низинних місцях, найвологіших або найбільш суглинистих чи супіщаних, тобто по берегаг рік, озер, лиманів, по річкових островах, схолах балок, ярів пагорбів.

4.3. Міські (реєстрові) козаки.

Характеристика козака.

Багато козаків проживало й у порубіжних містах. Зокрема населення Канева у 1600 році налічувало 960 мешканців, що належали до стану міщан, і понад 1300 козаків з родинами. Як і січові,