і небільшовицьких партіях (С. Єфремов - товариш (заступник) голови Центральної Ради, В. Чехівський - голова уряду УНР, А. Ніковський - міністр закордонних справ УНР). Справу СВУ від початку до кінця сфабрикували каральні органи. Підсудні були українськими патріотами і брали активну участь у національнокультурному відродженні, але не творили жодних підпільних організацій. Метою процесу було обгрунтувати переслідування української інтелігенції і скомпрометувати політику українізації. Звинувачених засудили до різних строків ув'язнення, а згодом майже всі вони загинули в таборах. Процес СВУ став початком розгрому українського національного відродження.
Тоді ж була ліквідована Українська автокефальна православна церква. В січні 1930 р. "Надзвичайний церковний собор" у Києві змушений був заявити, що УАПЦ "самоліквідовується". Під час процесу СВУ митрополита М. Борецького було заарештовано, а згодом заслано на Соловки (загинув 1936 р.). Жертвами переслідувань стали й інші єпископи і священики УАПЦ.
На початку 1931 р. у Харкові була заарештована велика група командирів Червоної армії, колишніх старшин УГА, серед них - колишній комендант Січових стрільців Григорій Коссак. їх звинуватили у створенні націоналістичної організації, яка готувала повстання проти радянської влади, і розстріляли. Колесо репресій набирало обертів.
Багато трагедій пережив український народ, але страшнішого лиха, ніж голод 30-х років, історія України не знає. Його причини досі остаточно не з'ясовані. Одні вважають, що голод був спланований Сталіним та його спільниками заздалегідь, щоб винищити українське селянство, в яком вбачали оплот націоналізму і приватновласницької психології. Інші доводять, що це був наслідок безтямної політики добування коштів на Інд>стріалізацію, коли доля селян просто не бргшася до уваги. Очевидно одне - голод в Україні виник не внаслідок стихійного лиха, а був організований штучно.
Колективізація призвела до різкого падіння продуктивності сільського господарства. У 1930 р. валовий збір зерна в Україні становив 23 млн т, у 1931 р. - 18, у 1932 р. - 13. Цього ще цілком вистачало, шоб прогодувати населення республіки, однак союзний уряд продовжував встановлювати для України непомірні хлібозаготівельні плани. У 1931 р. республіканське керівництво звернулося до Москви з проханням знизити планові цифри. Сталін погодився на незначне зменшення плану, але це не могло врятувати ситуацію. Як наслідок, вже наприкінці 1931 р. в Україні почався голод.
У серпні 1932 р. було прийнято закон, який передбачав смертну кару за розкрадання колгоспного майна. Навіть за крадіжку жмені зерна можна було поплатитися життям. Незабаром з'явився закон про "боротьбу зі спекуляцією", який передбачав ув'язнення в концтаборах від 5 до 10 років для тих селян, які, рятуючись від голоду, намагались обміняти домашні речі на харчові продукти в містах. Купити продукти вони не могли, бо з 1928 р. продовольство в містах розподілялося за картками. Селяни опинилися в безвихідному становищі.
Тим часом хлібозаготівельні плани зростали. У 1931 р. українські селяни здали державі 39% валового збору зернових, у 1932 р. - 55%. У жовтні 1932 р. в республіку для нагляду за хлібозаготівельною кампанією прибула надзвичайна комісія на чолі з В.М. Молотовим. Комісія діяла брутальними методами. "Для роботи" на селі були мобілізовані партійні активісти. До сіл входили регулярні війська і підрозділи ДПУ, які силою відбирали у селян останнє зерно. Партійні та радянські працівники, голови колгоспів, які робили спроби перешкодити насильству, за вказівкою Сталіна були репресовані.
До організації голоду доклали руку Л.М. Каганович, який прибув в Україну слідом за Молотовим, генеральний секретар ЦК КП(б)У С.В. Косіор, голова Раднаркому УСРР В.Я. Чубар. У січні 1933 р. Сталін відрядив в Україну свого уповноваженого П.П. Постишева, який став другим секретарем ЦК КП(б)У, а фактично - диктатором України. За його вказівкою в селах були проведені обшуки і вилучене останнє зерно.
Апогею голод досяг узимку і навесні 1933 р. Люди їли товчену кору дерев, солому, перемішану з гнилою перемерзлою капустою, котів, собак, щурів, потім перейшли на слимаків, жаб, кропиву і вмирали від тяжких шлункових захворювань. Були численні випадки людожерства, деякі селяни, збожеволівши віл голоду, вбивали і їли власних і чужих дітей. Вимирали цілі села, а пошуки і вилучення продовольства тривали. Голод охопив цілу радянську Україну, а також Північний Кавказ, Крим, Куршину, нижнє Поволжя, Казахстан.
Загибель мільйонів людей влада намагалася приховати. Засоби масової інформації мовчали. Радянський уряд відкинув пропозиції про допомогу з-за кордону, твердячи, що вигадки про голод навмисне поширюють вороги СРСР. Письменник Бернард Шоу і колишній прем'єр Франції Едуар Ерріо, які на той час подорожували по Радянському Союзу, заявили на цілий світ, що ніякого голоду в країні немає. Аж до 1987 р. жодної згадки про голод 1933 р. у радянській історіографії і пресі не було.
Кількість померлих від голоду неможливо точно підрахувати. Різні дослідники називали цифри від 2,5 до 8 млн жертв. За підрахунками Роберта Конквеста, автора книги про радянську колективізацію і голодомор "Жнива скорботи", від голоду померло 5 млн селян в Україні і ще 2 млн за її межами. На початку 90-х років С. Кульчицький (Україна) і С. Максудов (США) спробували уточнити ці цифри на підставі щойно розсекречених матеріалів радянської демографічної статистики. За оцінкою Кульчицького, прямі втрати від голоду 1933 р. в Україні коливаються в діапазоні від 3 до 3,5 млн осіб, повні втрати (з урахуванням зниження народжуваності) - від 4,4 до 5 млн. На думку Максудова, від голоду померло 4-4,5 млн осіб, повні втрати становили 5,5-6 млн. Дослідники дійшли висновку, що
