Того ж року Сталін оголосив головною небезпекою місцевий націоналізм (а не російський шовінізм, як раніше). Це стало сигналом до контрнаступу на українізацію, яка тепер вважалася аціоналістичною контрреволюцією.

Було зменшено кількість українських шкіл, скоротився відсоток українських учителів і науковців, закривалися українські театри, заборонялися п'єси українською мовою. Якщо 1931 р. 90% газет і 85% журналів були україномовними, то 1940 р. їх частка скоротилася відповідно до 70 і 45%.

Водночас почалося прославляння російської культури, підкреслювалась велич російської мови і російського народу. Фактично, відновилася політика русифікації, хоч, звісно, вголос це ніколи не проголошувалося. У 1937 р. слово "українізація" остаточно зникло з партійних документів. Русифікаторські тенденції посилились, коли першим секретарем ЦК КП(б)У став М.С. Хрущов. У 1938 р. в усіх школах було запроваджене обов'язкове вивчення російської мови. Український алфавіт, граматика і словник були максимально наближені до російських.

Наслідки контрукраїнізації були катастрофічними для українського народу. Вона призвела до падіння престижу української мови і культури, зведення останньої до провінційного рівня, русифікації значної частини України, передусім східних областей і міського населення. Під загрозою опинилося саме існування українців як нації.

Згортання українізації супроводжувалось наступом на українську інтелігенцію, що згодом переріс у справжній терор.

Першим ударом по українській науці став процес Спілки Визволення України в 1930 р., на якому були засуджені декілька провідних діячів ВУАН. Після цього в Академії були проведені "чистий".

З 1929 р. почали цькувати академіка М. Грушевського. У березні а 931 р. він був висланий з Києва до Москви, а через кілька днів заарештований як керівник "Українського національного центру" (сфабрикованого ДПУ, як і безліч інших "центрів", "організацій" і "партій"). Грушевського допитували по 8-9 днів без перепочинку, кілька разів інсценізували розстріл. Старий і хворий академік не витримав психологічного тиску і обмовив себе. Проте Сталін наказав звільнити Грушевського, можливо, побоюючись несприятливого міжнародного резонансу. Славетний історик помер 25 листопада 1934 р. в Кисловодську під час хірургічної операції.

Після Грушевського і його учнів настала черга українських істориків-марксистів, лідер яких Матвій Яворський був засланий на Соловки і згодом загинув. Така ж доля спіткала багатьох його послідовників.

Кульмінаційними в розгромі українського культурного життя були 1933 і 1934 рр. На початку 1933 р. заарештували поета, прозаїка та драматурга М. .Ялового. Вражений арештом свого друга і подіями, свідком яких був, 13 травня застрелився Микола Хвильовий. Того ж року за звинуваченням у причетності до "Української військової організації" був ув'язнений Остап Вишнї. У грудні 1934 р. заарештовані й розстріляні Григорій Косинка, Дмитро Фальківський, Кость Буревій, Олекса Близько. Були репресовані галицькі інтелігенти, що, повіривши в українізацію, приїхали до УСРР, серед них родина Крушельницьких - батько Антін, сини Іван і Тарас, голова письменницької спілки "Західна Україна" Мирослав Ірчан, правознавець, колишній член уряду ЗУНР Михайло Лозинський. колишній член УНРади ЗУНР Семен Вітик. До концентраційних таборів потрапили українські письменники Микола Куліш, Микола Зеров. Олесь Ліхвітній. Василь Вражливий, Григорій Епік, Олекса Слісаренко, Іван Каляних. Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович, Валеріан Підмогильний. Борис Антоненко-Давидовим. Євген Плужник, Дмитро Загул, Сергій Пилипенко та багато Інших. Усього протягом 1934-1938 рр. було заарештовано більше половини членів і кандидатів у члени Спілки письменників України.

У ті ж роки вибувався розгром ВУАН (з 1934 р. - АН УРСР). Ліквідували Науково-дослинии інститут історії української культури, Інститут економіки й організації сільського господарства, Інститут літературознавства ім. Шевченка в Харкові.

Був розігнаний експериментальний театр "Березіль", а його творець Лесь Курбас загинув у трудовому таборі. Були вилучені з прокату фільми Довженка, а сам він змушений був переїхати до Москви. Кілька сотень кобзарів були скликані на з'їзд, де їх усіх заарештували і розстріляли.

У 1936-1937 рр. загинули віце-президент АН УРСР геолог Микола Світальський, генетик, академік Ізраїль Агол, філософ, академік Семен Семковський (Бронштейн) та ін.

Звичайно, розвиток науки і культури не припинявся. У 1934 р. у складі Академії наук утворився Інститут електрозварювання під керівництвом Євгена Патона. Видатні відкриття в Україні зробили фізики Олександр Бродський і Лев Ландау. Кирило Синельников, Олександр Лейпунський, Антін Вальтер і Георгій Латишев вперше здійснили розщеплення ядра атома літію швидкими протонами, Микола Крилов і Микола Боголюбов заклали основи нового напряму в математиці - нелінійної механіки. Проте наука в республіці поступово втрачала національний характер: дослідження в галузі українознавства тепер розцінювалися як прояви буржуазного націоналізму.

Продовжували творити П. Тичина. М. Рильський, М. Бажан, О. Корнійчук, інші видатні письменники. Але свободи творчості вони вже не мали. Часто, щоб врятувати себе, їм доводилось у своїх творах прославляти партію і Сталіна. У 1934 р. різноманітні літературні об'єднання були закриті і злиті в Спілку письменників України. Національно-культурне відродження 20-х років було жорстоко придушене і увійшло в історію як "розстріляне відродження".