Драгоманов бере активну участь у громадському житті Наддніпрянської України 1873—1875 гр. Це і викладацька робота, і діяльність у Київській громаді. Фактично він сам редагує газету «Киевский телеграф», у якій співробітнича-ли П. Житецький, П. Чубинський, С. Подолинський та ін., налагоджує стосунки з російськими народниками А. Желябовим, О. Дейчем, Я. Стефановичем, збирає кошти для пов-станців проти турецького гніту в Герцеговину Не полишає, однак, і дослідницької роботи. Виходить його спільна з В. Ан-тоновичем праця «Исторические песни малорусского народа», яку вони почали писати ще 1869 р., «Малорусские народные предания й рассказы», «Про українських козаків, та-тар і турків» та ін. Обстоюючи думку, що вирішальна роль в історії належить народним масам, він досліджує відтво-рення історичних подій у народній творчості, а також зміни в менталітеті простих людей.

Чимало сил Драгоманов доклав (і в цьому велика його заслуга перед Україною) до налагодження зв'язків між українським рухом у Наддніпрянщині й на західноукраїнсь-ких землях. У Галичині, що була тоді під владою Австро-Угорщини, жилося вільніше, ніж у Російській імперії, тому там зосередилася та велика культурна праця, яка згодом принесла відродження всьому українському народові. Тож недарма Галичину називали «українським П'ємонтом» (у 1859—1860 рр. навколо П'ємонта відбулося об'єднання Італії).

Драгоманов активно співробітничав з І. Франком, О. Терлецьким,

В. Навроцьким та іншими молодими галиць-кими діячами. Його статті друкувалися в газетах і журналах «Правда», «Діло», «Друг», «Громадський друг». 1873 р. на організаційній нараді з нагоди заснування Наукового товариства ім. Шевченка він наполягав на необхідності роз-горнути наукову й літературно-дослідницьку діяльність в обох частинах Окраїнні Однак визнання ролі Галичини в ку-льтурному житті всього українського народу не затуляло від нього й вад, притаманних деяким колам українства, тому не-гативно ставився до абсолютизації національного моменту, ворожості до всього російського, недооцінки соціальних ви-мог в українському русі. Зробив він чимало й для привер-нення І. Франка та інших молодих галичан до соціалізму. Не приховуючи своїх переконань, часто вступав у дискусії на сторінках журналів («Правда», «Зоря», «Діло»), а в праці «Шевченко, українофіли і соціалізм» на відміну від деяких галицьких опонентів показав справжнього великого Кобза-ря, без купюр. Драгоманов намагався довести до свідомості галичан значущість тих всеукраїнських завдань, що стояли перед ними.

У середині 1870-х рр. сили реакції розпочали наступ на український рух. Було закрито «Киевский телеграф», а 1876-го вийшов Емський указ Олександра II, який унемож-ливив подальший розвиток української культуру й національ-ної науки. Ще 1875 р. Драгоманова було звільнено з університету за політичну неблагонадійність. Наступного року він за дорученням «Громади» виїжджає за кордон і засновує в Женеві вільну українську друкарню, а також займається політичною працею.

Цькування українства в Росії, ба навіть репресії проти буржуазних лібералів радикалізували політичні погляди Драгоманова. Як видно з його статей «Турки внутренние й внешние»; «До чего довоевались», «Внутреннее рабство й война за освобождение», він більше не розділяє часовою ди-станцією культурно-просвітницький і політичний етапи визвольного руху, збагнувши, що боротьба за політичні свободи так само необхідна, як культурницька праця. Ця теза стає визначальною не лише для галицьких українців, а й для но-вої, генерації наддніпрянських діячів початку XX ст.

Мету перебування за кордоном і напрям своєї діяльності Драгоманов сформулював у журналі «Громада». По-перше, це дати матеріал про Україну, по-друге, шляхом висвітлення прогресивної політичної думки, в тому числі західноєвропейської, сприяти утворенню політичних гуртків в Україні. Тобто зв'язок України з Європою повинен стати двосто-роннім. Важливо було надати українському рухові загаль-ноєвропейського звучання, домогтися його підтримки в світі. 11 травня 1878 р. він виступив на літературному конгресі в Парижі з доповіддю «Література українська, проскрибована урядом російським». Розповівши про багатство української літератури, Драгоманов висловив надію, що «конгрес не за-лишиться байдужим до наших скарг і знайде спосіб допомогти». Водночас він енергійно підтримував слов'янські народи, що виступили проти панування Туреччини. Вагомим для по-пуляризації ідей українського руху стало знайомство Драго-манова з одним із провідних європейських соціал-демо-кратів — Е. Бернштейном.

Але найважливішою справою була видавнича й публіци-стична діяльність. Протягом 1878—1881 рр. виходять п'ять номерів журналу «Громада», який став .для України тим, чим «Колокол» Герцена для Росії. У виданні Драгоманову надавали допомогу С. Подолинський, М. Павлик, дружина Людмила (завідувала експедицією журналу). Якраз у «Громаді» з явилася політична програма українського руху з ви-могою повної самостійності спілки вільних громад України. Драгоманов, по суті, сам редагує ще один журнал — «Вольное слово» й публікує статті, присвячені боротьбі проти са-модержавства, розвиткові української літератури та освіти. Аналізуючи державний бюджет Росії, він зазначав, що в привілейованих школах на кожного учня витрачають 1000 крб. на рік, а в народній — 4 коп. Його дослідження були спрямовані в русло історичних традицій українського наро-ду. Не поділяючи поглядів П. Куліша, який вважав козаків лише «розбишаками», Драгоманов доводив, що козаччина за своїм устроєм наближалася до вільних європейських дер-жав.

Він тісно спілкувався з російською еміграцією, членами «Народної волі», «Чорного переділу» та інших народницьких організацій, критикуючи їх, зокрема в