За кордоном М. Драгоманов разом із С. Подолинським і М. Павликом налагоджує випуск спочатку альманаху «Громада» (1878—1880), (5 книг), а згодом і однойменного безцензурного журналу. Поруч із художніми творами («Лихі люди» і «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного, «Марія» Шевченка та ін.) він уперше публікує знаменитий лист В. Бєлінського до М. Гоголя (1880), листи І. Тургенєва і К. Кавеліна до О. Герцена як виразні свідчення тодішньої політичної думки.

При всій напористості своїх суджень Драгоманов ніколи не був доктринером, він завжди прагнув розглядати явища і факти історич-ним, об'єктивним поглядом, на тому грунті, де вони постали, в їхній еволюції.

Особливе місце у драгоманівській спадщині займає стаття «Шев-ченко, українофіли і соціалізм», у якій автор гостро скритикував фор-мальний культ Шевченка у Галичині, що спирався на тенденційне препарування народовцями його творчості, не чуже й пізнішим лі-тературознавцям. Сьогодні є застарілим пунктом твердження автора статті про малу начитаність Шевченка, неприйняття умовно-фанта-стичних прийомів у його поемах. Ю. О. Івакін на широкому матеріалі довів велику інтелектуальну наснаженість поезії Т. Г. Шевченка, ори-гінальність і новизну його умовно-поетичних форм. Проте позиція Драгоманова щодо деїзму поета, мабуть, не викликатиме сьогодні такої однозначної критики, як раніше. Набагато складнішим є питання і про соціалізм Шевченка. При всіх своїх вузьких місцях ця моно-графія ставила аналіз питання на широкий соціальний грунт, була продиктована, на думку А. Луначарського, автора статті «Шевченко і Драгоманов», потребами зміцнити соціальні можливості української літератури.

Якщо стисло окреслити віденсько-женевський період діяльності Драгоманова, то можна визначити в ній кілька принципово важливих проблем: це спроба популяризувати соціалізм, який був би прийнят-ний українській громаді й не гнітив би свободу індивіда,— громадівський соціалізм; це послідовна пропаганда конституційних гарантій — федералістського принципу державотворення, принципу широкого розповсюдженого місцевого самоврядування і принципу свободи осо-бистості; критика унітарно-централізаційного принципу в побудові держави, партії тощо; пропаганда ідей соціального і духовного роз-витку української нації; виведення її на європейський спосіб буття; критика репресивно-диктаторської ролі російського царизму як всере-дині країни, так і поза її межами. Зрештою, всі вони підпорядковані ідеї вільного розвитку української нації та ідеї людської свободи. У статті «Что такое украинофильство?», вказуючи на присутність у національних рисах як позитивного, так і негативного; Драгоманов наголошував: «...наилучшее условие для подбора национально-человеческих черт, конечно, свобода национального развития при свободном же общении наций между собой».

Знайомство Драгоманова з вченням М. Бакуніна давало йому підстави ототожнити «безначальство» із «самоврядуванням». Спів-робітничав учений також із «лавровцями», за іменем П. Лаврова, ре-дактора соціалістичного органу «Вперед». Але контакти Драгоманова з російськими революціонерами в цей час помітно ослаблюються, передусім через розходження з ними стосовно форм боротьби (Драгоманов дедалі послідовніше відмовляється від терору), щодо принципу побудови партії і участі публіциста у новому виданні. У Женеві Драгоманов видавав газету «Вольное слово» на кошти Земського союзу, хоча, як виявилося, це були гроші від «Священної дружини», промонархістської організації. І як би не уточнювались деталі цієї досить заплутаної справи, принципово важливо, що драгоманівські публікації у цьому органі були послідовно антисамодержавницькими. У цьому виданні М. Драгоманов, оглядаючи історичні взаємини України і Польщі, кри-тично висловлюється з приводу підтримки Герценом та іншими росій-ськими революціонерами лозунга «історичної Польщі» на прапорах польського повстання 1863 року. Наскільки він справедливий для ук-раїнців та білорусів, які потрапляли в сферу цього повстання? Герцен, як відомо, стверджував всеєвропейське значення польського повстан-ня, але й він не врахував усю гостроту питання про перспективи не-державної нації, яка примусово асимілюється іншою.

Так зване слов'янське питання на Балканах, яке тривалий час визначало зовнішню політику багатьох європейських країн, постій-но привертало увагу «старогромадівців» і М. Драгоманова зокрема. Співчуття до сербів і болгар, придавлених турецькою тиранією, не заважало йому бачити й від'ємні позиції російського панславізму як проурядової централізаторської політики.

Якщо в 70-х роках у статтях Драгоманова переважає об'єктивний виклад, то в 80-х аргументація підсилюється пристрасно полемічним тоном. Цикл брошур, спрямованих проти російського ц : («Турки внутренние й внешние», 1876; «Внутреннее рабство й война за освобождение», 1877; «До чего довоевались», 1878 та ін.), викриває внутрішню гнилизну царської армії, де безстрашність простих сол-дат — визволителів сербів і болгар уживалась з продажністю та са-дизмом офіцерів. Із Києва писали Драгоманову про те, як добровольця поета Манжуру офіцер покарав за непоштивість 200 різками. У вклю-ченій в це видання брошурі «Турки внутренние й внешние», яка викли-кала великий читацький резонанс, публіцист висловлював далекогляд-ні міркування: «Государство, в котором под видом самодержавия гос-подствует своеволие чиновников, в котором даже в податной системе существуют еще сословние привилегии, в котором господствует систе-ма насильственного обрусения всех невеликорусских елементов, полицейская охрана господствующей церкви и нет самой елементарной личной неприкосновенности... такое государство не может ревностно служить делу свободы и самоуправления славянских и неславянских племен даже под Турцией».

Борючись проти цього «внутрішнього потуречення», М. Драгома-нов прагнув використати європейську трибуну для розвінчання подіб-ного шовінізму і для пропаганди українського слова в світі. Паризька «Lа Rйpublique Franзaise» 16 квітня 1876 р. писала, що «русинам недоставало найбільше усього знати Європу