За своїм змістом, норми звичаєвого права запоріжців можна умовно поділити на дві частини : «право публічне» і «право приватне». Публічне право запорозьких козаків - це своєрідний військовий статут, який регулював найважливіші суспільні відносини запорозької громади: військово-адміністративний устрій (порядок виборів і функціонування органів влади і управління), воєнні справи, порядок володіння і користування землею, угіддями, спільним нерухомим і рухомим майном, порядок судочинства, встановлював відповідальність за злочини та ін.

Приватне право регулювало відносини цивільно-правового характеру: право власності на особисте нерухоме і рухоме майно, різноманітні угоди, відповідальність за заподіяння шкоди тощо.

За часів існування Запорозької Січі найбільший розвиток дістали норми «публічного права», які становили основу козацького права. Щодо норм «приватного права» слід зазначити, що їх виникнення і функціонування було пов’язано з наявністю приватної власності козаків на частку здобичі після військового походу, полювання чи рибної ловлі. Протягом Х\/І -Х\/ІІ ст. вони були мало розвинені, лише у Х\/ІІІ ст. «приватне право» набуло розвитку, але в основному на території Запорозьких Вольностей, тобто за межами Січі.

Що стосується форми козацького права, то загальновідомим є положення про те, що запорозькі козаки не мали писаних законів, і діяли виключно на підставі «стародавніх звичаїв, словесного права і здорового глузду»1. Д.Яворницький вважав, що «писаних законів від запорожців годі було сподіватися передусім тому, що громада козаків мала позаду надто коротке минуле, щоб виробити ті чи інші закони, системтизувати їх і викласти на папері; а також тому, що все історичне життя запорожських козаків було сповнене майже безнастанними війнами, які не дозволяли їм надто зупинятися на налаштуванні внутрішного ладу свого життя; нарешті, запоріжські козаки взагалі уникали писаних законів, побоюючись, щоб вони не змінили їхніх свобод»2.

На мою думку, з цими твердженнями важко погодитися. Адже і проіснувало запорозьке козацтво немало - близько трьох століть, і писемність була досить розвиненою на Запорожжі: серед січових козаків були освічені люди, які вміли читати і писати, функціонувала січова школа та військова канцелярія. Архів Коша, який зберігся, вказує на те, що ділолводство у козаків, особливо у період Нової Січі, досягло високого рівня.

Чому козаки не склали писаного збірника своїх законів? Відповідь на це запитання дає аналіз рівня розвитку соціальної структури козацького суспільства. Як відомо, поява писаних законів пов’язана з диференціацією суспільства на протилежні класи: багатих і бідних, знатних і простих. Аналіз документів свідчить, що лише в період Нової Січі почалися активні процеси розшарування на багатих («значних») козаків, з одного боку, і бідноту («сірому») - з іншого. Але соціальний антагонізм ще не досяг свого максимуму, хоча окремі події свідчили про його назрівання. Взяти, наприклад, хоча б повстання 1768 р. в Січі, коли старшина була змушена тікати від повсталих1. Військовий характер січової громади, «батьківські» відносини між отаманом (кошовим, курінним) і підлеглими козаками, система періодичного переобрання козацької старшини, яка дозволяла, хоча б теоретично, позбутися тих, хто не задовольняв «козацьке коло», стримували наростання класових суперечок.

Форамальна відсутність привілеїв козацької старшини також не могла викликати вимогу фіксації їх у письмовій формі. Крім того, не слід забувати, що усна форма права була вигідна козацькій старшині, оскільки доволяла трактувати стародавні звичаї у власних інтересах. Охоронцями козацьких традицій були старики - так звана «абшинтована старшина» - старі, заслужені козаки, які раніше займали виборні посади і користувалися авторитетом серед громади. Саме вони відігравали важливу роль у здійсненні козацького правосуддя і стежили за збереженням старого, освяченого віками, порядку. У зв’язку з цим козацькому праву був притаманний певний консерватизм.

Право приватної власності на рухоме і нерухоме майно вимагало певної фіксації. Аналіз джерел свідчить, що різноманітні угоди між козаками укладалися, як правило, у усній формі (можливо при свідках), але це виключало й складання розписок, письмових договорів, заповітів тощо, які виступали в судах як важливі докази.

Слід сказати, що писане право поширювалося насамперед не в самій Січі (оскільки тут приватновласницькі тенденції були мало розвинені), а й на території Запорозьких Вольностей, де козак уже часто виступає не як військовий, а як на господарський елемент. Цікавим є й те, що козаки не досягли майстерності в складанні різноманітних угод, не виробили певних вимог до їх форм. Іншими словами, архітетоніка правових норм була недостатньо розвиненою, а це в свою чергу призводило до певних непорозумінь, пов’язаних з різними трактуваннями того чи іншого документа, угоди тощо.

Характерною рисою Запорізької Січ була її обрядовість. Різноманітна, змістовна й образна вона надавала звичаєвому праву характер життєвості й публічності; викликала увагу до судового процесу й співучасть у ньому не тільки безпосередньо заінтерисованих осіб, але й громадскості; сприяла збереженню у народній пам’яті звичаєвих норм; засвідчувала правильність вживання звичаїв і підносила правотворчість народу.

Закріплення й поновлення в народній пам’яті звичаєвих норм за допомогою обрядів-символів сприяло тому, що не тільки судді, але й сторони та громада виявляли досконале знання звичаєвого права. А постійне вживання протягом тривалого часу правних звичаєвих норм у формі коротких речень привело до перетворення їх у стислі, змістовні формулювання, в яких зафіксувались головні принципи звичаєвого права й народної правосвідомості.

На обрядовий характер, мальовничість норм