Розвивалося металургійне виробництво, найпоширенішою формою якого була рудня. Рудні складалися з млина, димарні, де з руди плавилося залізо, і кузні. В кінці XVIII ст. з'явилися перші доменні мануфактури, на яких спочатку виплавляли чавун, а потім сталь.

У першій половині XVI ст. в Україні почали виробляти папір. Найбільше папірень було у Східній Галичині, основним центром українського паперового виробництва вона залишалася впродовж ХVП-ХVШ ст. Папірні були в основному власністю поміщиків, монастирів і козацької старшини. У XVI ст. здобутки у паперовій промисловості України дозволили відкрити добу книгодрукування, яке також здійснювалося у друкарнях мануфактурного типу.

У Слобідській та Лівобережній Україні успішно розвивалося селітряне виробництво, зосереджене в басейнах рік Псла, Ворскли, Орелі, нижнього Дніпра та Бугу, в районі Чугуєва та Путивля. Ще до Хмельниччини в Україні існувало 20 селітроварень, які були монополією держави. Наприкінці XVIII ст. лише на Слобожанщині було 500 селітряних мануфактур.

В Україні у ХVІ-ХVПІ ст. існувало багато інших видів мануфактур. Серед них успішно розвивалися гути (виробництво скла), буди (виробництво поташу), солеварні, пороховні. До мануфактур належали підприємства з виробництва гармат і дзвонів, карбування монет, текстильні, суднобудівні та інші підприємства.

Мануфактури являли собою відносно великі підприємства, на яких частково застосовувалася механізована праця, хоча ручна праця все ж домінувала. На мануфактурах існував поділ праці, використовувалася наймана праця. Мануфактурне виробництво було в основному товарним і ринковим. З виникненням мануфактур укрупнювалося виробництво.

У другій половині XVIII ст. в Україні було майже 40 централізованих мануфактур, які виникли в текстильній галузі і які можна вважати зародками великого капіталістичного виробництва, їх виникнення було тісно пов'язане з військово-господарськими потребами держави. Подібні мануфактури з'явилися в інших галузях промисловості. В цілому, XVIII ст. — період розквіту мануфактурного виробництва в Україні.

!!

Ярмарки (дослівно — щорічний ринок) — регулярний торг широкого значення; базар, регулярно, періодично організовуваний в традиційно визначеному місці; сезонне розпродування товару одного чи кількох видів. Ярмарки — це основні центри формування національного ринку, основна ознака складання внутрішнього ринку. Торги і базари з'єднували в основному виробників і споживачів міста і села. Ярмарки, на відміну від них, зв'язували між собою різні регіони України.

Павло Алепський, арабський мандрівник, який побував в Україні у 1654-1656 рр., писав: «У козацькій країні ярмарки відбуваються безперервно, від початку до кінця року, кожного свята, кожної пори року буває ярмарок в тому чи іншому місті». За його словами, найбільший ярмарок був у Печорському монастирі. Поступово склалася певна періодичність ярмарків, вони проходили у різних містах впродовж року. На ярмарках не тільки торгували, а й укладали угоди на виробництво окремих товарів.

Ярмарки спочатку були універсальними, згодом посилювалася їх спеціалізація. Так, відомо, що на ярмарках Тернополя і Бродів торгували кіньми, у Станіславі та Чернівцях — полотном і худобою.

Ярмаркова торгівля, часті переїзди купців з одного міста в інше, — пожвавлювали взаємообмін між різними регіонами України, торговельні шляхи з'єднували найвіддаленіші території. Внутрішній ринок України поступово набував загальнонаціонального характеру.