«гриви» — шиї, отже (на думку М.Грушевського) у первісному вигляді гривня — це намисто із срібла, чи обруч. Спочатку обруч міг бути мірою ваги, а згодом став грошовою одиницею. Монетні гривні мали вигляд шестикутних злитків срібла (київські гривні), крім них існували ще гривні новгородські та чернігівські.
Як менші одиниці розрахунків, відомі ногати, куни, різани і вівериці. Деякі кодекси Руської Правди свідчать, що гривня мала 20 ногат чи 50 різан. Щодо куни, то М.Грушевський, аналізуючи окремі джерела, робить висновок, що гривня дорівнювала десь 20-30 кунам. Рубель, відомий також з княжих часів, був половиною гривні. Вівериця була найменшою одиницею розрахунків, а отже найдрібнішою монетою. Одну віверицю коштувала воскова свічка.
Серед археологічних знахідок зустрічаються менші від гривні золоті та срібні карбовані руські монети. Золотих, на думку вчених, було небагато, зате срібні широко використовувалися в купецьких операціях Існували між ними значні відмінносгі і тому їх важко класифікувати.
До цього часу не з'ясовано, якими були на вигляд куна, ногата, вівериця. Є думка, що куна та вівериця — це шкіри тварин. У зв'язку з цим в Русі-Україні є багато нез'ясованих питань з цього приводу. Вони вимагають глибшого дослідження і висвітлення.
Фінансова система Київської держачи базувалася на збиранні податків із населення, які називалися даниною. Вперше цей термін згадується у «Повісті временних літ». Тривалий час збирання данини мало хижацький, стихійний характер. Після вбивства князя Ігоря деревлянами княгиня Ольга ввела регламентацію у відносини щодо данини. Були встановлені норми “уроки”, назначався час і пункти збору «погости», в які звозилася данина.
Одиницею обкладання даниною (оподаткуванням) в деяких місцевостях був «дим» — сім'я, в інших — «плуг» чи «рало» — норма землі, якою користувалася сім'я. Поступово данина отримала форму державного, феодального податку чи ренти. Князі одержували також доходи у вигляді торгових мит, плати за судочинство і штрафів.
Господарство Украіни-Русі періоду роздрібненості та монголо-татарського поневолення (XII — середина XIV ст.).
Тенденція до виокремлення руських князівств проявилася ще в часи розквіту Київської держави, під час правління Ярослава Мудрого. Після його смерті Русь поступово розпадається на окремі удільні князівства, серед яких важливе місце належить Галицько-Волинському князівству. На його прикладі ми покажемо хід господарського розвитку України-Русі часів роздрібненості.
Господарство Галицько-Волинського князівства суттєво не відрізнялося від господарства Київської держави. Тут також співіснували князівське, боярське, монастирське та селянське землеволодіння. На відміну від Київської держави, в її західному відламі і сильні позиції мало боярство, особливо галицьке. У жорстокій боротьбі з князями воно збільшувало свої земельні наділи, зосередило у своїх руках торгівлю, постійно претендувало на владу в князівстві.
Разом з тим, тут відбувалося визрівання інших форм феодальної власності. Зміцнювалося, перш за все, князівське землеволодіння і поступово утверджується ієрархічна структура земельної власності, що грунтувалися на міжкнязібс&ких і князівсько- боярських відносинах. У Гаяицько-Волинському князівстві, на думку окремих істориків, утверджувалася бенефіціально-ленна система західноєвропейського типу. Володіння землею, своїми слугами, боярами галицько-волинські князі пов'язували з службою та васалітетом. Землі, які надавалися у довічне володіння, називалися «державою».
Поступово зростало велике землеволодіння, землевласники здобували право судочинства, збирання данини, управління всіма категоріями селянства, яке все більше потрапляло в економічну та юридичну залежність.
Найкраще розвивалося князівське вотчинне господарство, яке за своєю природою було багатогалузевим, разом з тим зберігало свій натуральний характер. Крім землеробства, у вотчині займалися тваринництвом та різними промислами: рибальством, бджільництвом, млинарством тощо. Деяка частина продукції вироблялася для обміну.
Селянські господарства ("дим", "рало") залишалися основою економічного життя, хоча вотчинні господарства князів та бояр були перспективнішими.
Торгівля у Галицько-Волинському князівстві, особливо внутрішня, суттєво відрізнялася від зовнішньої торгівлі Київської Русі. Змінилися напрямки торгівлі. Сухопутні торгові шляхи вели, як правило, на Захід, якими русичі відправляли товари традиційного експорту. Центрами торгівлі були Львів, Перемишль, Володимир, Луцьк, Галич. Інтенсивною залишалася торгівля з Києвом. Однак після монголо-татарської навали вона занепадає, як і торговельні стосунки русичів із Сходом.