Утворення промислової буржуазії на Україні відбувалося насамперед шляхом "обуржуазнення" українських, російських, польських поміщиків (Терещенків, Головинських, Тишківських, Рутченків, Добринських, Лопухіних-Демидових), які стали на шлях капіталізації своїх господарств, перетворювалися у власників промислових підприємств, ставали членами акціонерних і пайових товариств - передусім у цукровій, спиртогорілчаній, мукомольній галузях. Формування промислової буржуазії йшло також за рахунок вихідців з українського купецтва й міщанства — в цукровій, мукомольній, шкіряній, вугільній промисловості й пароплавстві (Яхненки і Симирненки, Пан-ченки, Стороженки); російського — в суконній, машинобудівній і металообробній промисловості, залізничному транспорті (Дегтярьови, Суботіни); єврейського - в цукровій, винокурній, мукомольній промисловості (Бродські, Горенштейни, Гальперіни). Таким чином, характерною особливістю промислової буржуазії на Україні був її багатонаціональний склад. При цьому українська національна буржуазія посідала важливі позиції в ряді провідних галузей промисловості.

Дрібна буржуазія (власники невеликих промислових закладів, ремісничих майстерень тощо) відступала на задній план, частково розорялася. Однак в Україні, як і в цілому по Росії, все ж таки зберігався значно більший, ніж в західноєвропейських країнах, дрібнобуржуазний прошарок.

В середовищі буржуазії складався прошарок буржуазної інтелігенції — адвокати, лікарі, землеміри.

Процес становлення робітничого класу нерозривно пов'язаний передусім із переходом від мануфактури до фабрики, з перемогою машинної праці над ручною. Якщо робітник на мануфактурній стадії капіталістичної промисловості ще не розірвав зв'язків з землею, то фабричні робітники зосереджувались на великих підприємствах, втрачали риси патріархальності і остаточно поривали зі своїм минулим.

Головним джерелом утворення робітничих кадрів для великої машинної індустрії було збідніле селянство. У 60-х—80-х роках, коли фабрики витісняли мануфактуру та відбувалося прискорене будівництво великих підприємств, селяни, йдучи на фабрики і заводи, вливалися до лав промислових робітників, оволодівали навичками машинної праці, набували певної технічної культури, розширювали свій кругозір. Маса робітників перетворювалася у соціальний клас — пролетаріат. Соціальна характеристика цього класу визначалася відсутністю у нього будь-якої власності і працею по найму, тобто вимушеним продажем своєї робочої сили капіталістам при формальній свободі. У 1897 році загальне число промислових робітників України сягало близько 425 тис., причому майже половина з них зосереджувалася у важкій промисловості Катеринославської губернії. Однак промислові робітники все ще складали лише 7% робочої сили.

Процес утворення робітничого класу України здійснювався нерівномірно: найбільш інтенсивно він проходив у найважливіших галузях промисловості, у великих промислових районах (Донецькому краї, Криворіжжі), на залізничному транспорті.

Активні процеси концентрації виробництва в головних галузях промисловості України в свою чергу сприяли концентрації робітників на великих підприємствах. Складна техніка таких підприємств вимагала постійних кадрів робітників, які були б обізнані з нею. Концентрація робітників на великих підприємствах була основою для формування постійних кадрів промислового пролетаріату.

Формування робітничого класу у післяреформенні роки здійснювалося за рахунок не лише місцевого населення, а й приміських селян і робітників, передусім із Центральної Росії. Швидкий розвиток індустрії на Півдні притягував сюди тисячі трудівників. Так, на шахтах Донбасу на початку 90-х років більше половини робітників були прийшлими, переважно з російських губерній. До половини робітників металургійних заводів також були вихідцями з російських і білоруських губерній, а на залізницях їх була третина.

Умови праці в промисловості України, як і в усій Російській імперії, були, за європейськими стандартами, просто жахливими. Навіть після введених урядовими законами 1890-х років поліпшень, робочі зміни нерідко тривали по 10, 12 чи 15 годин. Технічної безпеки чи медичного обслуговування практично не існувало. А платня (що майже цілком витрачалася на їжу та злиденне житло) середнього робітника на Україні становила лише малу частку того, що отримував його європейський колега.

Західноукраїнські землі у другій половині XIX ст.

Хоча буржуазно-демократична революція 1848-1849 рр. в Австрійській імперії й зазнала поразки, проте вона започаткувала поступову ліквідацію феодально-кріпосницьких відносин і розчищення шляху до капіталізму. При цьому Галичина, Північна Буковина і Закарпаття увійшли в нову епоху економічно відсталими. Земельна аристократія зберегла свої економічні й політичні позиції. Загалом основні проблеми буржуазно-демократичних перетворень в Австрії протягом певного часу залишалися невирішеними.

У зв'язку з глибокою політичною кризою в країні, викликаною військовими невдачами в Італії (1859 р.) та у війні з Пруссією (1866 р.), австрійський уряд видав цілий ряд указів і розпоряджень. 20 жовтня 1860 р. було оголошено документ відомий під назвою Федеративної конституції, згідно з якою передбачався розподіл законодавчої влади між імператором і рейхстагом та обласними сеймами. Вирішальною подією внутрішньополітичної боротьби був австро-угорський компроміс 1867 р., тобто угода між придворною аристократією та австрійським великим капіталом, з одного боку, і угорським землеволодінням - з іншого. В результаті Австрійська імперія була перетворена в двоїсту Австро-Угорську імперію. У Львові 1861 р. розпочав свою діяльність місцевий виборний Галицький крайовий сейм. У Буковині також розпочав роботу крайовий сейм.

В промисловості Західної України переважали іноземні капітали - австрійські, німецькі, англійські, американські, французькі, бельгійські. Створивши монополістичні об'єднання, іноземні капіталісти оволоділи основними галузями західноукраїнських земель, перш за все нафтою, експлуатували природні багатства.

У 50-60-ті роки XIX ст. в Західній Європі спостерігалося економічне пожвавлення, викликане процесом промислового перевороту. На початку 70-х років в основному він завершився і в Австро-Угорській імперії. Проте, якщо в її західних і центральних частинах мало місце промислове піднесення, то промисловість Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття розвивалися дуже повільно.

70-90-ті роки були часом виникнення середніх і великих підприємств, але їх роль в промисловому виробництві була незначною. Промисловість