18 січня 1918 р. УЦР затвердила Тимчасовий земельний закон, основні положення якого відповідали вимогам Всеукраїнського селянського з'їзду і Універсалів щодо власності на землю, води, ліси і надра. Верховне порядкування цими природними багатствами до скликання Установчих зборів взяла на себе Центральна Рада. Міськими землями розпоряджались органи місцевого самоврядування, іншими — сільські громади, волосні, повітові і губернські земельні комітети. Головним їх завданням було забезпечення прав громадянам на користування землею, охорона природних багатств від виснаження, вживання заходів щодо збільшення цих багатств.

Земля надавалась для загальногромадського користування, під оселі і будівлі окремим особам, товариствам, громадським установам для мешкання, розміщення торговельних і промислових підприємств і, звичайно, для приватно-трудового господарювання, яке мало вестись власною працею окремими особами, сім'ями або товариствами. Наймана праця могла використовуватись лише у виключних випадках, тимчасово і відповідно з правилами, які встановлювали земельні комітети. Приватно-трудові і колективні господарства повинні були одержувати землю за нормами, встановленими земельними комітетами і сільськими громадами, але "під керуванням і з затвердження центрального органу державної влади". Такі норми не могли перевищувати тієї кількості землі, що оброблялася працею сім'ї або товариства для задоволення своїх споживчих потреб і для підтримання власного господарства. Користування землею проголошувалось безкоштовним, оподаткуванню підлягали лише землі понад встановлену норму, а також надприбутки, які залежали від родючості земельної ділянки, її розташування стосовно торговельних центрів та шляхів та інших соціально-економічних умов, що не залежали від праці землекористувачів.

Право користування землею могло переходити у спадщину, а строки встановлювалися сільськими громадами і товариствами на підставі правил, затверджених земельними комітетами згідно з законами. Передача права на користування дозволялася лише громадами і земельними комітетами.

Вилучення у великих власників земель, вод, надр, лісів проводилось без викупу, але колишнім землевласникам за їх бажанням і згідно з рішенням волосних земельних комітетів залишалися ділянки з садами, виноградниками, хмільниками і т. ін. в кількості, яку вони могли обробити власною працею і працею своєї сім'ї.

Водночас з вилученими землями у підпорядкування загальних комітетів переходив рухомий і нерухомий інвентар колишніх власників, а також будівлі, за винятком тих, які вкрай потрібні їм для життя і ведення приватно-трудового господарства чи торговельно-промислової діяльності. Всі вилучені ділянки мали за рішенням земельних комітетів поділятися на землі для громадського господарства і землі для приватно-трудового користування.

Для одержання землі у трудове користування безземельні і малоземельні селяни повинні були подати відповідну заяву до сільських управ, а останні складали спеціальні списки. В них зазначались прізвище, ім'я та по батькові прохача, кількість працездатних чоловіків та жінок в його сім'ї, напівпрацездатних (чоловічої статі віком від 14 до 17 і більше 60 років, жіночої статі - від 13 до 15 і більше 55 років), непрацездатних. Складені списки вивішувались на видному місці у селі на тиждень. Після цього вони затверджувались сільським сходом і пересилались до волосного земельного комітету. Якщо на протязі двох тижнів не надходило ніяких протестів, заяви затверджувались остаточно і громадяни мали право одержати землю.

В цей час вдосконалювалась структура центральних відомств, які відали питаннями землі і продовольства. З квітня 1918 р. Рада народних міністерств утворила Державне хлібне бюро, а на місцях — низку Державних контор хлібного бюро. Але головною опорою міністерства залишались губернські і повітові продовольчі комітети, які були створені ще у березні 1917 р.

Та врядування як центральних, так і місцевих органів за умов окупації було досить обмеженим. Німецькі і австро-угорські війська на свій власний розсуд реквізували в українських селян хліб, м'ясо, яйця та інші продукти.

З наближенням весни 1918 року настрій у селян все погіршувався. Посівна кампанія 1918 р. проходила вкрай мляво. Напевно, Центральна Рада сподівалась відновити свої втрачені позиції на селі за допомогою чергового Всеукраїнського селянського з'їзду, та він не відбувся. Але відбувся інший з'їзд - з'їзд хліборобів, який, скориставшись кризою політики Центральної Ради на селі та деякими іншими обставинами, поклав кінець її існуванню.

Таким чином, причиною поразки Центральної Ради було те, що вона не проводила будь-якої суттєвої економічної політики, навіть наболіле питання про землю лідери Центральної Ради відкладали до розв'язання Установчими зборами.

Економічне становище в період Гетьманату і Директорії УНР

Політична та економічна кризи, які охопили всю країну, безсилля Тимчасового уряду дали змогу більшовикам здійснити революцію і захопити в кінці жовтня 1917 р. владу в Петрограді. II Всеросійський з'їзд Рад ухвалив рішення про перехід всієї влади до рук Рад, створив свій уряд — Раднарком на чолі з Леніним.

Центральна Рада засудила збройне повстання в Петрограді і визнала неприпустимим перехід влади до Рад робітничих і солдатських депутатів. Фактично це означало, що ЦР не визнає робітничі Ради і входить у конфронтацію з російським Раднаркомом. 7 листопада 1917 р. Центральна Рада приймає свій III Універсал, де Україна проголошувалась народною республікою (УНР) у складі федерації рівних і вільних народів. Центральна Рада ігнорувала декрети і закони Раднаркому.

Щоб зміцніти свої позиції в Україні, більшовики вирішили провести Всеукраїнський з'їзд Рад, на якому передбачалось проголошення Радянської влади. Але, не отримавши більшості, більшовики змушені були покинути з'їзд і переїхати до Харкова, де до них приєдналися делегати III обласного з'їзду Рад Донецько-Криворізького басейну. Після цього делегати оголосили про відкриття І Всеукраїнського з'їзду Рад. Цей з'їзд проголосив Радянську владу