Зменшувалися ресурси важливих для державного господарства матеріалів, продуктів, сировини. У 1918 р. було видобуто 34,8% вугілля порівняно з 1913, а в 1919 р. - лише 20,5%.

Надзвичайно загострювалася паливна ситуація в країні. Залізорудна та марганцева промисловість у 1919 р. повністю припинила свою діяльність. Різко скоротила виробництво машинобудівна промисловість України. Так, випуск паровозів у 1918 р. проти 1917 р. зменшився в 2,5 рази, а в 1919 р. - в 15 разів. Істотно зменшилось виробництво цукру. Якщо у 1918 р. було вироблено тільки половину випуску 1913 року, то в 1919 р. - п'яту частину. В такому становищі перебували й інші галузі харчової промисловості. Все це надзвичайно негативно відбилося на матеріальному становищі населення, особливо міського.

Українське селянство, яке на початку боротьби проти гетьманщини підтримало Директорію, почало виявляти невдоволення її економічною політикою. Поштовхом до поглиблення конфлікту став земельний закон Директорії, опублікований 8 січня 1919 р. Декларувавши ліквідацію приватної власності на землю, закон не відповідав на головне питання: коли ж селянство одержить землю? Земельна власність іноземних (польських, австрійський, німецьких) землевласників була оголошена недоторканою, її долю мав вирішити спеціальний закон. Недоторканими залишалися 15-десятинні господарства. Все це й обумовило втрату Директорією підтримки селянства.

Згідно із законом Директорії від 4 січня 1919 р., хоча і з великим запізненням, українські гроші було визнано єдиним законним засобом виплат на території України. І хоч українська влада швидко втратила більшу частину території, все-таки українські гроші мали більшу купівельну вартість, ніж "керенки", більшовицькі рублі чи "денікінки". Український карбованець зазвичай вимінювали за чотири радянські чи денікінські карбованці. Щоб підняти функціональне значення українських грошей і довіру до них у населення, тогочасний міністр фінансів Б. Мартос випускав на ринок час від часу значну кількість цукру, борошна, спирту та інших продуктів, які були у розпорядженні уряду.

Великі економічні втрати, яких зазнало господарство України в результаті першої світової війни та революційних подій, були справді катастрофічними. Тисячі робітників, рятуючись від голодної смерті, тікали з міст у село. Торгівля набула спотворених форм. Найбільших руйнувань зазнали галузі важкої промисловості. Часта зміна політичної влади зривала роботу з налагодження виробництва.

Економічна політика радянської влади

Фактично одночасно з падінням гетьманату розпочався новий етап боротьби за владу в Україні між більшовиками і українськими національно-демократичними силами в особі Директорії. Наступ радянських військ почався 8 грудня 1918 р., а вже 3 січня 1919 р. вони увійшли в Харків, а 5 лютого 1919 р. - в Київ. Радянська влада вдруге була встановлена в Україні. До травня 1919 р. Червона армія взяла під свій контроль майже всю територію України в межах колишньої Російської імперії.

До революції будівництво нового суспільства уявлялося більшовикам як процес створення економіки, що базується на неринкових відносинах. Як зразок пропонувалось використати досвід Паризької Комуни. Вважалось, що після революції в країні не буде армії, поліції, всі чиновники будуть виборними і підзвітними перед народом, а державою зможе управляти будь-яка людина. В перехідний період будівництва комуністичного суспільства на місце буржуазної держави прийде диктатура пролетаріату, яка зможе здійснити дві основні функції: придушити опір буржуазії і здійснити керівництво масами.

Передбачалось, що в перехідний період в економіці буде відсутня приватна власність, буде проведене повне усуспільнення виробництва, будуть сформовані господарські зв'язки, засновані на адміністративному розподілі продукції з єдиного економічного центру. Після революції радянський уряд почав активно впроваджувати ці теоретичні настанови в господарську практику. І якщо уважно проаналізувати історію радянського періоду, то можна стверджувати, що більша частина цих настанов діяли упродовж декількох десятиліть.

Постає запитання: "Чому більшовикам вдалось швидко реалізувати таку модель?". Тут слід пам'ятати, що в Російській державі на протязі віків державна власність традиційно займала провідне становище. Державне втручання в економіку було надзвичайно сильним, що створювало відповідні передумови для функціонування надцентралізованої системи управління господарством, яка є характерною для тоталітаризму. Поряд з тим, у масовій свідомості переважали примітивні уявлення про соціальну справедливість, про зрівняльний розподіл власності, і перш за все землі (що й обіцяли більшовики). Тому основна частина населення всюди підтримувала перші кроки Радянської влади.

Формування командної економіки ознаменувалось систематичною боротьбою більшовиків проти приватної власності, ліквідація якої розпочалась з Декрету про землю, де було записано, що право приватної власності на землю втрачають всі верстви суспільства, крім селян.

На початку 1918 р. було покладено початок реалізації Дек-рета про землю, у відповідності з яким селянам було надано більше 150 млн. га удільних, поміщицьких, монастирських та ін. земель, що було рівнозначно конфіскації цих земель. Крім землі і інших угідь, до рук селян передавалось все рухоме і нерухоме майно, приблизно на 300 млн. крб. Було ліквідовано величезні щорічні платежі поміщикам і сільській буржуазії за оренду землі (приблизно на суму 700 млн. крб. золотом).

В лютому 1918 р. було прийнято Закон про соціалізацію землі, який проголошував перехід землі із приватної власності в загальнонародну. В основу закону було покладено есерівський принцип зрівняльного розподілу землі між селянами, а фактично - переділ землі на користь бідноти.

В травні 1918 р. уряд оголосив про введення продовольчої диктатури, що означало перехід до політики жорстокого тиску на заможне селянство, до насильного вилучення хлібних запасів. На село були послані багатотисячні озброєні продовольчі загони (продзагони) із робітників і солдат, які займались прямою конфіскацією продовольства. В цій діяльності продзагони