Початки барокової асиміляції української публіцистики
Люблінська унія 1569 року спричинила паморочливий протяг на запрілих українських теренах, аби відчути освіжаючий подих сучасності, прилучитися до благ європейської цивілізації, самоідентифікуватись як повноцінна нація.
Загострена криза у Великому князівстві Литовському з половини ХVI ст. сягнула критичної межі у зв'язку з політичними зазіханнями Московського царства. Окупувавши сіверські землі з Черніговом і Стародубом, Москва втягує князівство у виснажливу війну. Поляки готові були надати допомогу, але запросили високу ціну. Головною умовою вони висунули політичне об'єднання. Підняте поляками питання про остаточне злиття підтримала маса середнього й дрібного українсько-литовського панства, сподіваючись реально отримати (саме для себе, а не для дітей і внуків) пільги і привілеї, якими вже користувалася вся польська шляхта. Забезпечена аристократія Великого князівства побоювалася втратити своє високе панівне становище та накликати католицьку експансію. Ще жахливіша перспектива московського чи оттоманського ярма знімала з роздумів проблему суверенності й схилила історичну долю України в бік Річі Посполитої. Чи не вперше українці опинилися в ранзі недержавної нації, а відтак - етнічної спільноти.
Вітер з Європи розвіяв пелену застою, реформував соціально-політичний статус українських земель, приніс до них побудники ринкової економіки. Духовну домінанту нового способу життя став визначати всеєвропейський культурний стиль Бароко. Політичні умови, зумовлені, з одного боку, протекторатством, що автоматично провокувало явище асиміляції українців панівною нацією, а з другого - відсутністю тоталітаризму, суспільного страху, що легімітивно сприяло консолідації українства, дозволили в межах однієї держави співіснуванню кількох національних культур із продуктивним взаємовпливом [1].
"Розтовстіла" від українських земель Польща зайняла в Європі найбільше місця. Зініційований королем Сигізмундом Августом (якому, до речі, у своїх публіцистичних посланнях давав заочні уроки демократії знаменитий перемишлянський гуманіст Станіслав Оріховський-Роксолан) спільний сейм зрівняв православну шляхту з католицькою, дозволивши їй займати всі державні посади до сенатора включно. Особливо поважно ставився король до Волині, де сиділи впливові українські магнати, вірніше до місцевих чорноземів. Волинські землі зрівнювались у правах з коронними, отримавши привілеї на незалежне самоврядування. У чергу до короля за дармовими наділами вишикувалася польська шляхта з надвислянських суглинків. Накотилася перша хвиля колонізації, своєрідний волинський Клондайк.
Нащадки удільних князів і боярства, близько 100 династійних українських родин сходили з політичної арени, зі щемом у серці дозволяючи себе засватати безродній компанії нуворишів і створюючи шляхті загальний імідж титулованості.
Вони зовсім не бажали втрачати закоренілий статус автономності своїх неозорих земельних латифундій, в яких представляли останню інстанцію, прагнули зберегти аморфну структуру Великого князівства й продовжувати сидіти на родових гніздах, нікого не допускаючи до"золотих яєць". Така "самостійність" України на тлі масового безправ'я й зубожіння під корогвою аскетичного православ'я їх цілком влаштовувала. Тому магнати спочатку лоббіювали політичну унію й лише під тиском шляхти сіли за стіл переговорів. Відчувши королівську лояльність щодо права власності, вони не вимагали особливих привілеїв, а хапались за свої "вільні економічні зони" й заради повновладного панування готові були піти на зраду дідівської віри й власної нації. Стара українська еліта все більше відривалась від народу, самочинно знімаючи з себе відповідальність за його долю, пізніші "домашні" війни зробили це провалля нездоланним. Русичі осиротіли й озлобились.
Розпорошена суверенність полегшувала польський вплив. Єзуїтська ідеологія формувала громадську думку про українців як про темних провінційних іновірців, неуків і невігласів [2]. Та й свої книжники били у дзвони на сполох. Автор "Перестороги" розпачливо зітхає, що княжі роди лоску наробили, монастирів намурували, церкви золотом-сріблом оздобили, а "що було найпотребнійшоє, школ посполитих, не фундувалали". За тим нащадки благочестивих княжат руських, наукам не навчені, спокушені світськими красотами, взяли велику охоту до панування. Так "за невідомостю й глупством" затягує наші землі "грубость поганськая". Дієвої національної політики аристократія виробити не спромоглася, згасала її одержимість під напором "теперішнього віку". Повторювалася ситуація, пов'язана з вибором віри. Та цього разу нового Володимира не знайшлося.
У "Треносі" (1610), шедеврі барокового стилю, за купівлю якого король наклав кару вартістю п'ять тисяч злотих, Мелетій Смотрицький уможливлює насильницьку передачу віленських церков уніатам лише через тяжку втрату останнього стовпа православ'я князя Костянтина Острозького, дім якого світив "блиском світлості старожитної віри своєї", як сонце поміж зірками. А далі "знаменитий син знаменитого батька" (М.Возняк) серією риторичних запитань навішує знатні руські роди, сапфіри і діаманти, на низку зради - "княжата Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чарторийські, Пронські, Ружинські, Соломирецькі, Головчинські, Крошинські, Масальські, Горські, Соколинські, Лукомські, Пузини..." Це так перегукується з однотипними рядами саркастичних неологізмів І.Вишенського у внутрішньому діалозі з читачем: "ще ти кровоїд, м'ясоїд, волоїд, худобоїд, звіроїд, свиноїд, куроїд, гускоїд, птахоїд, ситоїд, ласоїд, маслоїд, пирогоїд..."
Віра становила основу тогочасного світогляду, ментальну ознаку нації на шляху до самоствердження [3]. Саме тому реформаційний рух не охопив широких верств українського суспільства, які по своїй консервативній суті в православній вірі та старій церкві вбачали відмінну рису своєї народності. "Руська віра" волею-неволею стала клейнодом нації в боротьбі за місце в Європі. Перебуваючи в глибокій кризі, українська церква не могла гідно виконати ту історичну місію, яка випала на її долю після втрати власної державності: живити духовну традицію, освіту, письменство, тим самим зберігаючи й консолідуючи спільноту.
У цю критичну мить на громадянську арену виходить соціальна верства, що досі перебувала на другорядних ролях, - міщанство. Воно "націоналізувало" ідеологію й очолило оновлення суспільного життя. Своєю активністю йому вдалося переконати