На початках становлення на козацтво поважно дивились і магнати, й ієрархи. Анонімна памўятка "Epicedion" (1584) подає відомості про школи рицарства при панських дворах і запивняє, що "не допустить добрий син землю плюндрувати".

"Побудка" (1594) Й. Верещинського свідчить про козаків як про значну військову силу, а князя Вишневецького (Байду) зве "козаком бойовим", що не раз лупив татар.

Ідеалізує козацтво Йов Борецький у "Протестації" (1621), відкидаючи будь-які звинувачення щодо його бунтарської вдачі. "Самі вони природний ум і кмітливість мають", побожність щиру і давню. Перед виходом у море завжди моляться й обітницю дають, що за віру християнську з не приятелем воюють. Задля свого спасіння невільників викуповують, церкви будують і збагачують. Автор наводить курйозний факт, що отримав розголос по всій державі. Коли запорожці довідались, що київський єпископ зміг увійти у вівтар печерської церкви, як негайно на генеральній раді винесли скаргу на ченців престольної лаври. Й. Борецький показує українське коріння козацької генеалогії, що тягнеться з насіння Яфета, вони нащадки Олега і Володимира, які ще Царгород штурмували.

Цю історичну довідку повторює К. Сакович у "Вірші на жалісний погреб шляхетного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного" (1622). Запорозьке військо потрібне вітчизні, бо "де нема запорожців - татарин гуляє". Поради козакам декларують політичну платформу покійного гетьмана: непорушно залишатись у вірі, дотримуватися вірності королю, за що буде їм найбільше добро на світі - "золотая вольность". Умова - "є король, а крім нього не маєте пана" - стверджує ідею мирного становлення української державності.

Авторитет вищої державної влади у вітчизняній літературі був традиційно непорушним ще за княжої доби. Книжники Бароко не збиралися цю парость шаноби топтати. Навіть наелектризовані полемісти не зазіхали на пануючий політичний устрій. Христофор Філалет в "Апокрисисі"(1597) сприймає Річ Посполиту як "отчизну спільну", що "слине вольностю". Хоч яким радикальним не був у гніві Іван Вишенський,але й він шле послання "до всіх обще в Лядской земли живущих", тим самим визнаючи історичний тріумвірат народів, хоч і закидає королю, що спастися від божої кари він може, "приклавши до доброго життя суд і правду".

Діяльність Петра Могили взагалі не мислима без особистих контактів із Владиславом ІV та членами сенату. В одному з панегіриків, що піднесли йому спудеї й друкарі при поверненні в Київ у ранзі митрополита, серед візерунка цнот молодого владики вирізняють його бурхливу поведінку на сеймі, де "великий і славний муж" "доказав ясніше сонця в полудень наші права, щодо сили - тверді, мов алмаз, святі по своїй давнині".

Релігійне осяяння літератури ще не означало ізольованість її від актуальних громадянських проблем на користь клерикалізації суспільної свідомості. В умовах перехресної духовної експансії навіть позірно ідеологічно нейтральні обрядові тексти, пов'язані з православною відправою, несли в собі пафос публіцистичності, сприяли формуванню українського типу барокової культури як чинника національної самобутності. Творчо залучені середньовічні моделі житійної новели, епідектичного казання наповнюють семантичні поля текстів гравітаційною силою суспільної прагматики, трансплантують їх до нової комунікативної мережі [8].

Як вияв модерної естетики художнього експерименту прослідковується структурування тексту. Використовуючи можливості друкованої продукції, автор та видавець диференціюють текст, виділяють його частини, обрамляють змістовим і предметним покажчиками, посвятами, передмовами. Цілісна оповідь поступається добірці повідомлень, новел, чуд ("Патерикон" (1635) С.Косова, "Тератургима" (1638) А.Кальнофойського). Літературний стиль Бароко, орієнтуючись на декор і візуальність, трансформував декоративні елементи тексту в художньо значимі, що виконували конститутивну функцію його структури.

Середньовічна паравербальна структура комунікації була закритою системою, обмежуючи семантичний арсенал слова сферою ритуалу в площині обрядового знака. Книгодрукування переносить текст на якісно вищий інформаційний рівень, що базується на коді системи масової комунікації, покладаючи на нього додаткове соціальне навантаження. Синкретичний знак середньовіччя витісняється іконічним, що призводить до підвищення ролі візуальних, чуттєвих образів. Тісний звўязок знака і референта змінюється його аморфним характером (т.зв. "відкрита знаковість"), що дозволяє навіть у межах одного тексту подавати різне трактування однієї теми. Чужі фрагменти залучаються з маркуванням їх приналежності конкретній національній традиції на автономній основі, яка дистанціюється від позиції основного тексту.

Саме доба Бароко піднесла Україну на такий паморочливий щабель поступу, що, падаючи вниз упродовж віків у гієну нівеляції через сильця терору і геноциду, вона зберегла своє єство до кінця другого тисячоліття, щоб відродитися суверенною державою.

Література

1. Грушевський С. Культурно-національний рух на Україні в XVI-ХVІІ ст. - Львів, 1919. - С.73.

2. Маслов С. Культурно-національне відродження на Україні в к. ХVІ і в п.п. ХVІІ ст. - К.: Наук. думка, 1993. - С.107.

3. Крекотень В. Українська література ХVІІ століття. - К.: Наук. думка, 1987. - С.6.

4. Ісаєвич І. Братства та їх роль в розвитку української культури ХVІІ-ХVІІІ ст. - К.: Наук. думка, 1966. - С.82.

5. Огієнко І. Історія українського друкарства. - К.: Либідь, 1994. - С.256.

6. Шевчук В. Петро Могила, його життя й творчість. - Українська культура. 1996, №4. - С.31.

7. Микитась В. Давньоукраїнські студенти і професори. - К.: Наук. думка, 1994. - С.38.

8. Ісіченко Ю. У пошуку нармативної програми барокового літературного твору // Українське бароко. - К., 1993. - С.43.