Цікаво, що зв’язок з Вашингтоном встановили раніше, ніж із Москвою. Реакція обох президентів відома: спокійна, врівноважена — Буша, обурена, збуджена — Горбачова. Михайло Сергійович розмовляв із Шушкевичем недовго: одразу ж зажадав до телефону Єльцина й у розмові з ним заявив, що хоче бачити нас усіх трьох у себе 9 грудня. Російський президент повідомив, що на зустріч з’явиться лише він. Це ще більше посилило роздратування Горбачова.

Після вкрай нервової розмови зі своїм одвічним опонентом Єльцин запропонував розшукати президента Казахстану (який здебільшого поділяв наші погляди), повідомити його про все та запропонувати приєднатися до щойно підписаних Біловезьких угод. Борис Миколайович помітно нервував, він боявся, що Горбачов зможе перетягнути Назарбаєва на свій бік, а це, на його думку, могло поставити під загрозу весь процес утворення Співдружності незалежних держав, оскільки казахстанський лідер мав неабиякий вплив на деяких своїх колег (зокрема на Акаєва, Карімова та Ніязова). Невдовзі з’ясувалося, що Назарбаєв якраз летить до Москви. Кравчук переконував Бориса Миколайовича не хвилюватися, бо був упевнений, що зворотного ходу цей процес уже не матиме. Але Єльцин усе ж таки наказав своїм підлеглим розшукати президента Казахстану й умовити його приїхати до Білорусії. Представникам лідера Росії вдалося «перехопити» Назарбаєва у Внуково, але він відмовився змінювати свої плани.

8 грудня пізно ввечері Кравчук повернувся додому. Зима, темно. Приїхав на дачу, відчиняю ворота, а там повно військових. Уявляєте, що в мене було на серці? Підходить до мене командир загону спеціального призначення «Альфа»: «Пане Президент, ми прийшли вас охороняти і захищати!» Хлопці самі зголосилися стати на захист — не Президента Кравчука, а незалежної держави, власної Батьківщини…

Вранці 9 грудня зателефонував Михайло Горбачов: «Добрий день, Леоніде Макаровичу!» Й одразу: «Що ви там понавиробляли в Біловезькій Пущі?» Кравчук спокійно відповів: «Михайле Сергійовичу, вважаю, що ми вчинили правильно. Ситуація зайшла у глухий кут, треба було шукати вихід...» Співрозмовник був дуже збуджений: «Світ же стоїть дибки, розумієте? Ви повинні негайно приїхати до Москви». «Навіщо?» — запитую. «Треба поговорити... Єльцин та Шушкевич також будуть». Кравчук відчув: нас не випустять звідти, триматимуть доти, доки ми не відмовимося від угоди, підписаної в Біловезькій Пущі. Отож, майже без паузи, відповідаю Горбачову: «Кравчук до Москви не поїду». Михайло Сергійович ледь стримував гнів: «Чому?» «Бо Кравчук Президент незалежної держави, — кажу. — В мене ціла купа невідкладних справ. А директиви мені не потрібні».

Тільки-но поклав трубку, як пролунав ще один дзвінок. Цього разу телефонував Григорій Ревенко, глава адміністрації Горбачова, колишній перший секретар Київського обкому Компартії України, з яким ми були у приязних стосунках: «Леоніде, навіщо ти так образив президента? Невже так можна? Тобі треба приїхати — це дуже важливо». «Не поїду я, — відповідаю, — і пояснювати не буду, чому. Ми доручили Єльцину, щоб він на засіданні доповів про нашу зустріч і підписаний документ. А Шушкевич, якщо хоче, нехай їде...»

Поклавши трубку, дзвоню Шушкевичу: «Їдете до Москви?» — запитую. «Ні, — каже він. — І не збираюся».

Борис Миколайович виконав обіцянку й з’явився до Президента СРСР. У присутності Назарбаєва обидва лідери дві години з’ясовували стосунки. Розмова завершилася нічим. Стало зрозумілим, що Горбачов битиметься до останнього. Але не викликало жодного сумніву й те, що у цій битві він приречений на поразку.

10 грудня мені вдалося переконати депутатів Верховної Ради у необхідності ратифікації угоди про створення СНД. Кравчук намагався пояснити своїм нещодавнім колегам із депутатського корпусу, що боротьба за незалежність триває. Що Президент СРСР має бажання, а головне — можливості, попри волевиявлення народу, затягнути Україну до нового Союзу. Кравчук відчув невимовне полегшення, коли на табло з’явилася цифра «288». Наступний день практично все розставив на свої місця: російський парламент також ратифікував біловезькі домовленості, одразу ж денонсувавши Союзну угоду від 1922 року.

Начебто можна було перевести подих. Але несподівано виникли нові проблеми. 13 грудня в Ашхабаді зібралися лідери Казахстану, Туркменістану, Таджикистану, Узбекистану та Киргизстану, щоб обговорити можливість ухвалення центральноазійської конфедерації. Під час зустрічі неодноразово наголошувалося, що цей союз створюється у відповідь на появу СНД. Лунали навіть заклики оприлюднити спільну заяву лідерів п’яти держав із засудженням подій 7—8 грудня.

Занепокоєний Єльцин негайно зателефонував мені. З часом з’ясувалося: у тому, що сталося, багато в чому винні ми самі. Представники середньоазійських держав були з самого початку ображені тим, що їх не запросили на переговори до Білорусії. А коли (як розказував мені пізніше Назарбаєв) Єльцин запропонував кожному з них особисто приїхати до Мінська, аби поставити свій автограф під Біловезькою угодою, їх обуренню не було меж. Саме формулювання «приєднання до угоди» для кожного з них було неприйнятним, адже всі вони, природно, хотіли бути не сателітами, а співзасновниками. Борис Миколайович не врахував менталітет своїх колег із «ново-огарьовського клубу», через що ледь не вскочив у халепу.

Після тривалих телефонних переговорів із Назарбаєвим ми врешті-решт запланували зустріч у «великому форматі». 21 грудня 1991 року в Алма-Аті керівники дев’яти колишніх радянських республік підписали спільну декларацію, поставивши крапку в довгій і майже детективній історії про загибель однієї імперії.

А К Т

ПРОГОЛОШЕННКравчук НЕЗАЛЕЖНОСТІ