економічного життя. Це була одна з небагатьох раціональних реорганізацій хрущовського часу, що відповідала інтересам України. Навіть за умов тотального контролю державної бюрократії над економікою реформа позитивно позначилася на виробництві. Прибутки накопичувалися на рахунках підприємств і раднаргоспів, а не йшли в центральні відомства для подальшого перерозподілу. В результаті заводи і фабрики здобули більше можливостей для придбання найновішого устаткування, раціонального використання місцевих ресурсів і науково-технічних кадрів.
Зазначені новації справили позитивний вплив на розвиток індустріального потенціалу республіки. Друга половина 50-х років стала періодом помітного зростання економіки України. Цьому значною мірою сприяла політика десталінізації, розкриття творчого потенціалу і можливостей трудящих.
5. Суперечливість ідеологічних та культурних перетворень.
Процес десталінізації створив нову духовну атмосферу в суспільстві, відкривши ширші можливості для розвитку української культури.
Лібералізацію суспільного життя, припинення терору та реабілітація жертв політичних репресій, часткове подолання сталінської „Залізної завіси” та розширення контактів із зовнішнім світом, спроби реформування консервативної моделі держекономіки сприяли активізації творчих сил, піднесенню культурного життя.
Але обмеженість і непослідовність М.Хрущова і його оточення в здійсненні економічних реформ несприятливо позначилися на стані народної освіти, науки, літератури, мистецтві. Згубний вплив на національну культуру справила русифікація України, яка проводилася під гаслами „інтернаціоналізму”, „зближення і злиття націй”. М.Хрущов був переконаний, що без впровадження в усі сфери життя союзних республік російської мови і культури комунізм неможливий. Його переконання розділяло партійно-державне керівництво України.
Істотний вплив на культурний процес України справляв оголошений у 1961 р. у новій програмі КПРС курс на „формування нової людини” як неодмінної частини комуністичного будівництва. Будь-які відхилення від офіційної ідеології в науці, освіті, літературі, мистецтві, як і раніше, заборонялися і переслідувалися.
Далекосяжні задуми керівництва КПРС реалізувалися в умовах, коли бюджетні асигнування на найнеобхідніше – освіту, науку, культмасову роботу, не кажучи вже про театр, живопис, кіно та інші види мистецтва – в Україні у розрахунку на душу населення були нижчими, ніж у Росії деяких інших республіках СРСР, зокрема в Прибалтиці. „Залишковий принцип” забезпечення соціально-культурної сфери, характерний для СРСР у цілому, особливо гостро і пекуче відчувався в Україні.
Посилення революції. Антицерковна кампанія.
Політика десталінізації, яка проводилася в СРСР, не передбачала гармонізації відносин держави з церквою. Пануюча ідеологія, що базувалася на грубо матеріалістичному світогляді, неминуче вступала в суперечність з релігійною свідомістю. Саме це стало причиною чергової антирелігійної кампанії, яка проходила на зламі 50 — 60-х рр.
Газети, радіо, культурно-освітні заклади, інші засоби впливу на населення були зорієнтовані на посилення атеїстичної роботи. Починаючи з другої половини 50-х рр., а значно ширше і активніше наприкінці 50-х — початку 60-х рр., у редакціях газет, на радіо організуються відділи атеїзму. Товариство «Знання», окрім спеціальних університетів на громадських засадах, створює науково-методичні ради, секції пропаганди науково-атеїстичних знань. У багатьох обласних і районних центрах створюються атеїстичні музеї та планетарії. У вузах відкриваються кафедри наукового атеїзму. Курс лекцій з наукового атеїзму запроваджується не тільки у вищих, а й у середніх спеціальних навчальних закладах, у старших класах загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних училищ, на курсах перепідготовки кадрів різних ланок. У мережі політичної освіти для дорослих і для працюючої молоді організуються теоретичні семінари, гуртки, масові школи з антирелігійною тематикою, кількість слухачів яких постійно збільшувалася.
На початку 1962 р. істотні зміни було внесено і до законодавства. Обмежувалося відкриття церков та молитовних будинків. Питання ж про припинення діяльності храму вирішувалося не в центрі (як було до того), а виконкомом обласної ради. Ця процедура спрощувалася. Культовий об'єкт міг бути закритий на підставі акта технічної комісії та висновку уповноваженого у справах церкви при облвиконкомі. Культові споруди закривалися і навіть демонтувалися «у зв'язку з реконструкцією населених пунктів», як мотивували свої дії власті. Священики позбавлялися можливості контролювати фінанси релігійних громад, не мали права керувати їх практичною діяльністю. Державні податки на релігійні громади сягали понад 80%. Релігійна громада мала право наймати священнослужителя тільки тоді, коли він отримував реєстраційне посвідчення уповноваженого в справах культів при облвиконкомі.
Особливо сильних утисків зазнала православна церква. Протягом 1957-1964 рр. в Україні було закрито 46% православних храмів. Найбільше це торкнулося центральних та південно-східних районів республіки, де опір населення антицерковним акціям не був значним. Так, у Запоріжській області залишилося 9 храмів, на Дніпропетровщині — 26, у Криму — 14. Церкви, костьоли, синагоги і молитовні будинки активно закривалися в усіх без винятку регіонах.
Народ намагалися переконати, що у вік космічних польотів і блискучих наукових досягнень XX століття релігійне мислення е проявом відсталості, реакційності і суперечить природі радянської людини - будівника комунізму.
Все це отруювало свідомість, вносило дискомфорт у життя мільйонів людей, особливо старшого віку.
6. Зародження диседентного руху в Україні „Шистидесятники”. Значення діяльності диседентників.
Через прагнення будь-що втримати суспільство під своїм контролем та проводити десталінізацію тільки у визначених межах, тоталітарний режим вступив у конфлікт з інтелігенцією. Результатом цього стала поява наприкінці 50-х — на початку 60-х рр. руху українських інакодумців - дисидентів.
Чесні, талановиті письменники, поети, художники, юристи, представники інших категорій інтелігенції, незалежно мислячі робітники та селяни гостро відчували наростання неблагополуччя в суспільстві, засилля центру, його дискримінаційну політику щодо України. Вони відкрито висловлювали свої погляди, вимагали від властей зміни політики.
Помітний вплив на формування інакодумства в Україні справляли зовнішні фактори. Передусім це стосується антикомуністичних виступів у країнах так званого «соціалістичного табору», зокрема 1956 р. в Угорщині, потім Польщі, Східній Німеччині, Чехословаччині, розпаду світової колоніальної системи на