Нова загроза вторгнення руського війська стурбувала візантійський уряд. Було вирішено полагодити справу миром. Повноважне посольство імператора Романа зустрілося з Ігорем десь на Дунаї. «Повість временних літ», що побудувала розповідь про візантійсько-руські перетрактації на фольклорних джерелах, зображує те, що відбувалося в пониззі Дунаю, у вигідному для київського князя світлі: «Почувши про те (похід Русі. — Авт.), цар прислав до Ігоря кращих бояр з благанням: «Не ходи, але візьми данину, яку брав Олег, додам ще до тієї данини»... Мовила ж дружина Ігорева: «Якщо так говорить цар, то чого нам ще треба, — не бившись, узяти золото, й срібло, й паволоки?» І послухав їх Ігор. Узяв у греків золото й тканини на всіх воїнів, повернувся назад і пішов до Києва додому». Ця запозичена з дружинного епосу лапідарна розповідь яскраво зображує верхівку давньоруського суспільства перехідної доби — від заключного етапу родового ладу до феодального устрою. Князь радиться з дружиною у всіх важливих справах, дбайливо піклується про дружинників і щедро винагороджує їх.

Однак насправді становище було іншим. Хоча Ігор зібрав дійсно величезне військо, він так і не наважився перейти через дунайський кордон Візантії і вдарити на Царгород. Найімовірніше гадати, що імператор зібрав свої кращі суходільні сили, а страшний вогненосний флот чатував на руські однодеревки поблизу Золотого Рогу. Ігор не добився успіху на переговорах. Адже підписаний потому мирний договір з Візантією був набагато менш вигідний для Русі, ніж аналогічна угода Олега 911 р. Так що про перемогу Ігоря годі й говорити.

Поглинений справами зовнішньополітичними, князь Ігор занедбав внутрішні. Розхиталася єдність, ще дуже й дуже відносна, його держави. Восени настала пора збирання данини з підвладних Києву земель. Ігор вирушає у свій останній похід. Нестор під 945 р. (насправді те сталося роком раніше) оповідає: «І прийшла осінь, і став він (Ігор. — Авт.) замишляти похід на древлян, бажаючи взяти з них ще більше данини. Того року мовила дружина Ігореві: «Отроки Свенельда причепурилися зброєю та одягом, а ми голі. Підемо, княже, з нами за даниною, й ти добудеш, і ми». І послухав їх Ігор — і пішов за даниною».

Напевне, данина з Древлянської землі була розділена між Свенельдом і київським князем, інакше б древляни не сплатили її так спокійно Ігореві. Але тому одержане здалося замалим, і він, вже повертаючись додому, заявив своїй дружині: «Ідіть з даниною додому, а я повернусь і позбираю ще». З купкою дружинників Ігор знову почав жорстоко стягати данину — так зване полюддя, не рахуючись ні з якими нормами, встановленими його попередниками й ним самим. Це викликало обурення древлян, і вони вбили Ігоря.

Смерть Ігоря знаменувала закінчення початкового етапу розбудови Давньоруської держави. Землі приєднаних до центру союзів племен поступово «окняжувалися», на них поширювалися системи управління, судочинства й збирання данини. Вбивство київського володаря древлянами показало правлячій верхівці країни, що настала пора впорядкувати стягнення повинностей на користь князя та його оточення. Цю справу взяла на себе вдова Ігоря Ольга, яка заступила чоловіка на київському престолі пізньої осені 945р.