Духовні спустошення і трансформації в Українському суспільстві XX ст
Мені не подобається часто вживаний нині термін: "духовний геноцид". Застосування терміну геноцид до явищ небіологічного характеру робить цей термін усього лиш гострою емоційною метафорою, яка - хоч це і парадоксально - не передає глибини трагізму і тривалості наслідків того, що пережив український народ у сфері духу і культури.
Геноцид - це винищення певного соціуму, а в переносному значенні - злочинна дія, після якої в певних сферах суспільного життя залишається "випалена земля".
Те, що робилося в духовній сфері, мало інший характер. Випалювано не все, і випалені ділянки інтенсивно засаджувано - створювався новий біоценоз змішаного характеру. Тобто духовність не знищували тотально, її знищували вибірково, а головне - підмінювали і змінювали, створювали нову духовність чи псевдодуховність, нам вільно її називати як завгодно, але влада її над поколіннями триває й досі, і це найстрашніше. А в добу утвердження і переможної експансії цієї "нової духовності" вона уявлялася її адептам як усесвітня і всевічна, як остаточне духовне визволення людства.
Отже, йдеться не про те, як розуміти ті або ті терміни й метафори, а про те, як розуміти історичний процес.
Усе XIX століття, особливо ж його друга половина і початок XX, пройшли від знаком гострої критики буржуазного суспільства і буржуазності взагалі, під знаком "зривання всіх і всіляких масок". Це була критика в усіх аспектах - економічному, політичному, етичному, естетичному, - і з боку не лише соціалістів та анархістів усіх мастей, а й консерваторів, неоромантиків, релігійних містиків, реформаторів, модерністів. На гребені цієї критики виникли такі екстремні енергії, як націонал-соціалізм і більшовизм. Особливо ж більшовизм підхопив і руйнівну силу викриття буржуазності, і екзальтовану мрію про нову духовність, мрію, яка дуже швидко матеріалізувалася в систему масових гіпнозів і тисків - ідеологічних, моральних, естетичних. І коли "старе" знищували задля "нового", багатьом здавалося, що "старе" вже саме себе заперечило, а нове общяє вищу красу і вищу справедли- вість, - і не всім і не зразу ставала зрозумілою неадекватність, а потім і злочинність цієї підміни.
Ми сьогодні не маємо опису і аналізу цього драматичного світового процесу в усьому його спектрі. А без урахування світового контексту ми не зрозуміємо адекватно того, що діялося в Україні і в усьому СРСР у сфері духовності.
Візьмемо простий приклад. Події революції і силове встановлення радянської влади в Україні, Грузії, Вірменії, Казахстані, Якутії викликало розкол серед інтелігенції цих народів. Частина пішла в еміграцію, частина принишкла, частина шукала співпраці з новою владою, а частина ентузіастично підхопила її ідеї. Так от, нині поведінка перших двох груп національної інтелігенції інтерпретується як чесна і правильна, а поведінка двох останніх як безчесна або принаймні неправильна, гідна жалю, зумовлена примусом, не вільна, а отже, й внутрішньо фальшива. Мені вже багато разів доводилося заперечувати таке спрощене пояснення, але - "вотще". І "вотще" звертаюся до прихильників такої версії з запитанням: добре, Тичина, Курбас, Куліш, Хвильовий, М. Бойчук, Тиціан Табідзе, Паоло Яшвілі, Георгій Леонідзе, Єгіше Чаренц, Аксель Бакунц, Платон Ойунський, Олексій Кулаковський, зрештою Горький, Маяковський, Єсенін, Леонов і т. д., і т. д. - були в несвободі, в "полоні", ламалися під тиском. Але у якому полоні були і під яким тиском зламалися Ромен Роллан і Пабло Неруда, Луї Арагон і Пабло Пікассо, Бертольд Брехт і Мартін Андерсен Нексе, Андрій Упіт і Пятрас Цвірка, Монтвілла і Аугуст Якобсон, зрештою - ті англійські аристократи, які добровільно і принципово без винагороди передавали радянській розвідці найважливіші таємниці Заходу?
Мабуть, тут треба говорити про інший полон - полон ідеї. А чи досліджено хоча б параметри цього полону, не кажучи про тонкощі дії його атмосфери? До речі, тут виникає ще одне запитання: чому з отого першого, радянського полону, полону подвійного - ідейного і інституційного, - стали вириватися раніше, бодай навіть у небуття (починаючи з Хвильового), а в полоні ідейному на Заході ще довго блаженствували? Втім, тут відповідь очевидніша.
Цим трохи полемічним вступом я хотів розширити тему (втім, і без того майже неосяжну) і звернути увагу на деякі зігноровані її аспекти.
А тепер кілька тез уже безпосередньо на цю тему: як відбувався, які етапи проходив отой процес викорінювання одних і підсаджування інших елементів духовності, процес переродження духовності в Україні.
Починати цей довгий історичний ланцюг перетворень можна - умовно, звичайно, - з підпорядкування в XVII столітті української церкви Москві, що поступово змінювало її характер, відривало від українського життя, бюрократизувало її структуру; задовго до більшовиків церква застосувала дуже ефективний метод боротьби із сепаратизмом - "горизонтальну ротацію кадрів"; зрештою, стала основним, поряд із царською адміністрацією, агентом русифіка-ції. У XIX ст. вона в переважній більшості була вже не носієм духовності, а носієм духовного гніту. Застерігаюся: говорю не про християнську релігію, а про московську церкву, і беру в свідки українську класичну літературу.
Паралельно відбувалася передислокація духовних сил, переміщення духовних потенціалів з Півдня на Північ. Цей процес з погляду фактичного описано в багатьох фундаментальних працях, але, мабуть, ще недостатньо проаналізовано з погляду чинників і мотивацій. Адже йдеться не тільки про типове імперське "вербування мізків", а й про тонші механізми культурної самоконцентрації в центрах світового значення, про особистий вибір талановитих особистостей у пошуках ширшого простору для