Основним представником влади у повіті був повітовий комісар, якого призначав державний секретар внутрішніх справ. Він призначав у села і містечка громадських комісарів, якщо такі ще не були обрані населенням; де були обрані — затверджував кандидатури. Він мав право оголосити розпущеними місцеві громадські ради і призначити до них нові вибори.

В усіх повітах шляхом виборів слід було утворити повітові національні ради (що на практиці в більшості випадків вже було зроблено раніше), а у громадах та містах — громадські і міські ради. Вибори до них проводилися на засадах загального і рівного виборчого права.

До обов'язків повітових комісарів належало: 1) берегти інтереси української державності та протидіяти будь-яким спробам завдати їй шкоду; 2) приймати присягу від службовців повітових служб і адміністрації; 3) приймати рішення з усіх питань, якщо колишні австрійські службовці відмовляються служити; 4) затверджувати розпорядження адміністративних повітових властей загального характеру; 5) давати дозвіл на носіння зброї цивільному населенню;

6) здійснювати нагляд за діловодством усіх державних інституцій і службових осіб у повіті.

У справах громадської безпеки повітовому комісару підпорядковувалися повітові військові коменданти і коменданти жандармерії. У господарських справах повітові комісари повинні були співпрацювати з повітовими харчовими комітетами.

Органи охорони порядку, судова система. Реорганізація армії. Після проголошення ЗУНР у багатьох повітах і населених пунктах було ліквідовано колишню австрійську жандармерію. Замість неї місцеві комісари почали на добровільних засадах формувати, так звану, народну міліцію. Але така система не могла забезпечити надійної охорони порядку в усій державі. Тому 6 листопада 1918 p. Українська Національна Рада прийняла рішення про утворення корпусу української державної жандармерії. До нього набирали добровольців, в першу чергу з числа військовослужбовців. Державна жандармерія підпорядковувалась спочатку Державному секретарству військових справ, але з часом була відокремлена від військової влади.

Незабаром в усіх повітах було утворено станиці державної жандармерії, які очолювали жандармські повітові коменданти. Вони повністю підпорядковувались повітовим комісарам, а по службовій лінії — команді державної жандармерії, а остання — відділу громадської безпеки секретарства внутрішніх справ.

Система державної жандармерії, яка склалася на практиці, отримала законодавче закріплення в спеціальному законі Української Національної Ради від 15 лютого 1919 p. Що стосується народної міліції, яка утворилась в багатьох населених пунктах, то вона й надалі продовжувала діяти як орган самооборони.

За основу організації судової системи було взято попередню, австрійську. Усіх суддів, які не скомпрометували себе антинародною, антиукраїнською діяльністю і які зобов'язувалися служити українському народу і українській державі та склали про це відповідну присягу, власті ЗУНР залишили на своїх місцях.

Незабаром Державний Секретаріат розгорнув активну діяльність щодо перебудови судової системи. В першу чергу на території ЗУНР було створено 12 судових округів і 130 судових повітів*.

В січні 1919 p. було проведено реорганізацію армії. У війську Української і Галицької армії у травні 1919 p. налічувалося понад 100 тис. чоловік.

Законодавство ЗУНР. З найважливіших законів ЗУНР цього періоду був закон від 15 лютого 1919 р. про українську мову в державних установах, але водночас він дозволяв національним меншинам користуватися своєю рідною мовою у взаємовідносинах з державними властями. 8 квітня було схвалено закон про українське громадянство, за яким особи інших національностей до 20 травня мали заявити, чи хочуть вони стати громадянами Української держави. Якщо вони цього не зробили, то вважалися чужинцями і за бажанням могли виїхати з України. Кожен, хто заявив себе громадянином України, вважався за такого на усій території ЗУНР.

Було створено окрему комісію Української Національної Ради для опрацювання земельного закону, прийнятого на сесії 14—15 квітня 1919 p. Цей закон націоналізував поміщицькі, монастирські, єпархіальні, церковні землі, а також землі установ. З них мав бути створений земельний фонд ЗУНР, який розподілявся обласними, повітовими і громадськими комісіями за встановленими державою цінами. Ліси мали перейти під оруду держави, а наділення землею мало бути вирішене майбутнім Сеймом. Самовільне захоплення землі каралося.

Паризька конференція. Кінець ЗУНР. Західноукраїнська Народна Республіка не поспішала остаточно об'єднатися з Наддніпрянською Україною, і на те були поважні причини. У січні 1919 p. обидві республіки послали спільну делегацію на мирну конференцію до Парижа, де обстановка у чотирьох частинах України розглядалася окремо. Найкращим було становище Галичини, бо з розпадом Австрії всі народи, що входили до її складу, дістали право на розбудову власного життя у власній державі.

На практиці сталося інакше. Уряд ЗУНР негайно, в листопаді

1918 повідомив президента Вільсона про своє оформлення і просив захисту проти намагань Польщі анексувати Галичину. Польський комітет народовий, представник Польщі на мирній конференції, вжили заходів, щоб донести світові, що українські війська перебувають під командою німецьких старшин і що створення України в інтересах Німеччини та Австрії.

Наприкінці лютого 1919 p. мирна конференція направила місію до уряду ЗУНР для переговорів з приводу перемир'я з Польщею. Члени місії виявили повне нерозуміння взаємовідносин Галичини і Польщі, і, поставивши вимогу негайно припинити воєнні дії, запропонували демаркаційну лінію між Галичиною та Польщею. Третина Східної Галичини зі Львовом та Дрогобицьким районом (нафта) залишалася за Польщею. Уряд ЗУНР цієї пропозиції не прийняв, і війна з Польщею продовжувалася. Внаслідок скарг уряду ЗУНР до мирної конференції 4 квітня 1919 p. було вислано іншу комісію під головуванням генерала Боти. Новий міжнародний проект українсько-польської угоди був більш сприятливий. За Галичиною залишався Дрогобицький повіт. Уряд ЗУНР .прийняв цей проект. У квітні

1919 р. до Польщі із