ПОСИЛАЮЧИСЬ на цей та багато інших аргументів, Г. Храбан вважав несправедливою назву Коліївщина, нав'язану польськими та російськими істориками. Твердження про те, що повстанці були озброєні переважно ножами і обсмаленими на вістрі кілками, не відповідають дійсності. Холодноярці тоді мали на озброєнні рушниці, пістолі. Була це зовсім не ватага розбійників, а добре організований бойовий загін, за козацьким устроєм, який мав свою корогву, кілька військових прапорів, а у полковника була відповідна його званню відзнака — булава-пернач. Ще 16 травня повстанці розігнали конфедератів, які вішали селян в околицях Жаботина, штурмом оволоділи замком у цьому містечку. Тут захопили рушниці, списи, дві гармати, амуніцію й військові припаси. Дехто з істориків саме цю дату пропонує вважати початком повстання.

На жаль, за кілька днів до того, як повстанці залишили Холодний Яр, сталася трагедія., Пострілом з пістоля було вбито Й. Шелеста. За однією з версій, стріляв запорожець Кіндрат Лусконіг після суперечки «за начальство». Хтозна, як би розвивались події під керівництвом Шелеста. Ймовірно, що він забрав із собою у могилу чимало таємниць, пов'язаних з організацією повстанського руху. Є згадки про якесь письмове доручення тодішнього кошового Запорізької Січі П. Калнишевського, що його полковник мав на руках. Хоча пізніше Калнишевський категорично заперечував причетність Запорожжя до Коліївщини, виправдовувався, що участь у повстанні брала лише козацька сірома, яка наймитувала у старшини.

ВЗАГАЛІ, це ще одна прикра і далеко не повністю виписана сторінка нашої історії. Відомо, що, передчуваючи близьку ліквідацію Січі, її останній кошовий намагався провадити лояльну до царського уряду політику. Зрозуміло, що і серед старшини, і серед простих козаків могла бути якась частина, яка засуджувала такі дії Калнишевськогр. Наступ царизму на запорізькі землі, зініційована Катериною колонізація порубіжжя і частини території Коша сербськими переселенцями — так звані Ново-Сербія і Слов'яно-сербська провінція, — усе це давало підстави незгодним звернути свої погляди у бік Правобережної України. Звільнення її від поляків, запровадження гетьманського правління, безумовно, внесло б свої корективи у подальший хід історії, можливо, визначило 6 іншу долю для самої Січі.

Підтвердженням «запорозького сліду» може слугувати і незаперечна інформація про перебування на Запорожжі ігумена Мотронинського монастиря Мелхісидека Значко-Яворського, котрого вважають духовним лідером повстання. Однак однозначної оцінки цим фактам не дано. Водночас відомо, що після поразки гайдамаків під Уманню розіслані Калнишевським загони виловлювали повстанців, які намагались втекти на контрольовані Січчю землі. Царських підданих передавали російським судам, своїх самі карали. Неспроста ж у грудні 1768 року на Запорожжі спалахнуло повстання. Повсталі оволоділи військовою артилерією, випустили з пушкарні ув'язнених гайдамаків, розгромили бу­динки старшини. Як згадував автор «Історії Нової Січі...» А. Скальковський, кошовий, переодягнувшись у чернечу рясу, а з ним і головні старшини Дніпром втекли до Кодацької фортеці. На короткий час козацька сірома повністю оволоділа Січчю, чинила опір царським військам, але сили виявились нерівними. Дехто схильний ставити в один ряд з цією подією також заворушення у Кор-сунському курені, яке сталося у 1769 році, замах на життя Калнишевсько-го козаків Щербинівського куреня у 1770 році. Та беззастережно пов'язувати все з гайдамацьким впливом поки що немає підстав: бракує досліджень на цю тему.

Хвалилися гайдамаки, на Умань ідучи

ПІСЛЯ загибелі Й. Шелеста повстанці обрали полковником М. Залізняка. Він і очолив визвольний похід на Умань. Слід зауважити, час для цього вибрано було дуже вдалий. Якраз у лютому 1768 року частина польської шляхти, невдоволена російським втручанням у польські справи та політикою короля Станіслава Понятовського, скликала у м. Барі конфедерацію, яка оголосила «божу війну» королю, Росії й православ'ю. Польський уряд, не маючи змоги власними силами подужати конфедератів, звернувся по допомогу до Росії. На територію Правобережної України вступив корпус царських військ під командуванням генерала П. Кречетникова. Конфедерати стягнули головні сили до Бару, Вінниці, Бердичева, де розгортались бойові дії. Змобілізо-вано було й переважну частину надвірної міліції, загони якої утримував тоді кожен магнат. Тому опір гайдамакам могли чинити хіба розрізнені невеликі загони шляхти, які нишпорили Правобережжям у пошуках провіанту, спільників, заодно грабували селян, тероризували православне духовенство. Одну з таких ватаг у кількості 20 чоловік залізняківці знищили на дніпровському острові неподалік Черкас.

Через відсутність спротиву похід Залізняка перетворився на тріумфальний марш. Скрізь по селах його зустрічали хлібом-сіллю. Дізнавшись про наближення повстанського війська, селяни самі виганяли поміщиків та орендарів, якщо ті ще не повтікали, подекуди вдавались до стихійних розправ, хоч такого масового терору, як його описували польські, єврейські, російські мемуаристи і письменники, не було. Зокрема, не витримують ніякої критики твердження про три криваві доби у підпаленій сподвижником Залізняка Іваном Усичем Смілі. По-перше, нічого невідомо про існування самого Усича, а по-друге, конфедератський загін, шляхта, католицьке духовенство, євреї-корчмарі, тільки-но зачули про взяття Жаботина, повтікали не лише зі Сміли, а й з навколишніх сіл. Задовго до прибуття сюди піших гайдамаків на чолі з осавулою Василем Бурлакою. М. Залізняк в той час перебував у Черкасах, де теж не зустрів опору. І звідси шлях та євреї повтікали, тож інформація про штурм і зруйнування черкаського замку, також є неправдивою. Повстанці й «місцеві мешканці просто розібрали майно втікачів. Та ні, таки залізнякові козаки вчинили «тяжкий злочин»