Знову з'єднавшись у Смілі, гайдамаки рушили на Корсунь. Скрізь до них приставали селяни, надвірні козаки, міщани. Є згадки про участь у повстанні єврейської голоти. З «по­клоном» виходили й представники громад із сіл, розташованих за кілька кілометрів від маршруту. Губернатор Корсунського староства А. Суходольський заздалегідь повантажив найцінніше майно на вози і з охороною втік. Корсунці зустріли Залізняка хлібом-сіллю ще на горо-дищенських землях і запросили його з військом до міста. П'ятьох слуг губернатора, трьох шляхтичів та двох «своїх», ненависних місцевій громаді братів Литвиненків, убили. Після Корсуня повстанці подалися до Богуслава, де теж не довелося штурмувати замок, бо всі повтікали. Тут гайдамаки розділились. «Військо запорізьке» продовжувало поповнюватися. На той момент у ньому нараховувалося близько 150 сі­човиків і понад 3 тисячі селян. Основні сили на чолі з Залізняком продовжили похід на Умань, отамани Андрій Журба та Микита Швачка пішли на Білу Церкву. Отаман Павло Таран отримав доручення іти в південно-західну частину Білоцерківського староства, а Іван Чалий (Бондаренко) мав визволити своє рідне Київське Полісся.

РОЗПОВІДЯМ про звірства повстанців, які дійшли до наших часів, далеко не завжди можна довіряти. Нерідко їх «першоджерелами» ставали перебільшені чутки, що ними обмінювались перелякані шляхтичі і євреї. Хоча реальні підстави для страху таки були. У Тетієві гайдамаки заскочили шляхту і корчмарів зненацька, не всі встигли втекти. Місцеві селяни їх виловлювали і приводили на кару до повстанців, а якщо ті кого й милували, то вбивали самі. Непоодинокі випадки вбивств лихварів, посесорів зафіксовано у селах теперішніх Христинівського, Монастирищенського районів Черкащини. Кривавими були події у селі Стадниця, де загін стад-ницьких і клюківських чиншових шляхтичів палив селянські хати, розправляючись з «бунтівливими хлопами». При наближенні повстанців карателі вирішили відсидітись за стінами кам'яної ґуральні, але їхній опір швидко здолали і близько двох десятків закололи списами. Після того у Стадниці і Клюках селяни спалили всі до одного шляхетські будинки. Але здебільшого паніка випереджала прихід залізняківців — втікали всі, хто не міг розраховувати на прихильність селянства. Опір вчинив гарнізон Канівського замку, який повстанці під час штурму підпалили. Однак є свідчення, що полякам, які здалися, гайдамаки дарували життя.

Полум'я народного повстання охопило величезну територію — близько 35 тисяч квадратних кілометрів. Повсюди селяни громили панські маєтки, розбирали худобу і майно поміщиків та орендарів. А громада села Новоселиця, що на Київщині, проявила «жорстокість» у тому, що примусила шляхтича Шелеховича повінчатися з дівчиною-селянкою. Перед ним питання поставили руба: «або здохне як собака, або візьме за дружину Олену, доньку Кирила Музички, яку раніше присилував до співжиття».

Вміли ляхи панувати, та не вміли шанувати

ДОТЕПЕР у середовищі істориків-науковців, дослідників-краєзнавців немає одностайності і щодо причин всенародної люті. Одні грішать на сваволю конфедератів, інші звину­вачують уніатів, мовляв, гайдамаки лише запалили сірник. А спробуйте знайдіть: де пояснення причин ненависті до «жида-корчмаря»? Навіть багато хто з титулованих «гігантів історичної мислі» у своїх монографіях делікатно обходить єврейську тему. Хіба хтось обмовиться про корчемну оренду та натякне на здирства єврея-лихваря. Цікаву історичну розвідку на цю тему зробив Г. Храбан, який всебічно підійшов до вивчення Коліївщини.

У другій половині XVIII століття на підвладних Польщі українських землях фактично було ліквідовано пільги, що їх обіцяли слобожанам, які заново освоювали спустошені Вели­кою Руїною території. Запроваджено регулярну панщину, грошові податки, а крім того, майже півтора десятка всіляких повинностей, як, наприклад, плата за користування землею, подимне, за косовицю сіна і т. п. Існувала й ще одна, прихована, повинність, яка викликала неабияке обурення простого люду. Кожен поміщик мав монопольне право на пропінацію, тобто на виробництво і збут у своєму маєтку алкогольних напоїв. Сама шляхта до такого «бізнесу» не опускалася, а, як правило, здавала пропінацію в корчемну оренду, яку, в свою чергу, монополізували євреї. Корчемний орендар оселявся в слободі від самого початку її заснування. Але корчмар не лише гнав горілку чи варив мед. Контрактами були передбачені права, що давали йому велику владу над селянами, які підпадали під орендарську юрисдикцію. Усі вони, а також надвірні козаки, навіть священики мусили купувати у нього горілку, брагу, вишняки. Молоти борошно, дерги крупу наказано було тільки в орендованому євреєм млині. Тільки йому місцеві жителі повинні були продавати збіжжя, мед, віск. Селяни мусили також у рахунок громадських повинностей ремонтувати греблі й млини, заготовляти для винокурень дрова, жито, солод, іншу сировину, сільські громади зобов'язано було охороняти корчми вночі. Поширеною була практика, коли поміщики передавали у власність корчмарям по кілька кріпацьких родин для «побутового обслуговування».

Григорій Храбан у своїй праці наводить факти, які переконують: корчемна оренда була підступним засобом пограбування селян. Так, у Брацлавському та Київському воє­водствах «п'яні гроші» становили 75 процентів усіх доходів поміщиків. А ще ж орендар мав покрити свої затрати на виробництво, одержати прибуток. Тож селян просто приму­шували купувати алкогольні напої найрізноманітнішими способами. Ось лишень кілька прикладів із зібраних Г. Храбаном.

«Горілку нерідко відпускали в борг (причому при остаточному розрахунку завше обдурювали неписьменних боржників). Вдавалися й до прямого тиску на потенційних «п'яниць». У контракті 1757 р. на корчемну оренду в маєтках Ф. Потоцького є такий пункт: «Коли б хтось із підданих, що живе в статках, через опір або через якусь упертість не дав прибутку, орендар по закінченні третього кварталу має