покликати його до управління замку. Начальство, розглянувши заяву, має примусити дати прибуток відповідно до його майнового стану». Отже, майно селянина примусово обкладалося своєрідним «алкогольним податком». При цьому майновий стан жертви панської сваволі (а отже, й кількість випитої горілки, що нею треба було «розрахуватися» за такий-сякий статок) визначав, звісно, не сам селянин, а орендар і підкуплене ним «начальство», яке ніколи не барилося із застосуванням так званої «орендарської екзекуції».
Про примусовий збут горілки свідчить і запис 1765 року в інвентарі Богуславського староства, де такий примус «призвів до надзвичайного утиску підданих, і тому багато їх у попередні роки втекло». Таке сталося й у Канівському старостві, орендарі якого примушували «селян купувати в корчмах горілку в такому розмірі, що далі нема змоги терпіти». Примусовий збут горілки та «орендарську екзекуцію» детально описав шляхтич Ф. Макульський. Коли корчмар зазнавав збитків або своєчасно не одержував боргів, за наказом адміністрації до села приїздила комісія з надвірними козаками. Всі вони харчувалися за рахунок «впертих» селян аж до відшкодування ними збитків. Коли ж боржники «опиралися» і надалі, в них забирали зерно, одяг, худобу тощо. При цьому, за словами Ма-кульського, «нещасних селян шмагали нагаями і просто видирали у них з рота кусень хліба».
Не поступалися євреям-корчма-рям і шляхтичі-посесори, яким великі магнати-латифундисти здавали свої маєтки в оренду, нещадно експлуатувались беззахисні селяни. Збільшували кількість відробіткових днів і податки, примушували виконувати роботи, не передбачені угодами, відбирали громадські поля й сіножаті. Як наголошував один польський діяч XVIII століття: «на Україні диспозитор (управитель села) є абсолютним паном, а єврей (йдеться про корчемних орендарів) — тираном». Це вже потім, після поразки повстання, поляки та євреї звинувачуватимуть одні одних у спричиненні «бунту». Перші посилатимуться на відомий трактат Михалона Литвина «Про звичаї татар, литовців і мрсквитян», де говориться, що іудеї на всіх ринках відбирають у християн засоби до існування. Другі козирятимуть зізнанням безіменного шляхтича, який нібито заявив: «Ми самі обдирали селян тільки єврейськими пазурами».
БЕЗУМОВНО, на настрої повстанців вплинуло й посилене запровадження унії, знущання над православними священиками, яких нерідко калічили й убивали за відмову зрадити віру. У Михайла Грушевського знаходимо опис реальної події, описаної у Шевченкових «Гайдамаках» на основі народних переказів, а тому дещо зміненої. Йдеться про страту мліївського титаря Данила Кушніра, який за наказом громади наважився сховати церковну дароносицю, щоб не дісталась уніатам. За це йому живому спалили руки, обгорнувши їх просмоленим клоччям, а потім відрубали голову і насадили її на палю. І все це — на очах у силоміць зігнаного люду. До чого могли вдатися православні селяни після такого жаху? І все ж багато істориків поширені твердження про масові розправи гайдамаків над греко-католицькими священиками вважають хибними. Зокрема, автор книги «Умань козацька і гайдамацька» Ю. Мицик, посилаючись на польські джерела, ось що зауважує: «У скарзі самих уніатських священиків, посланій до польського уряду, говориться про 15 загиблих. 298 осіб підписалися як такі, що зазнали тілесних ушкоджень. Отже, тут мова може йти переважно про вигнання уніатських священиків з парафій і лише про одинокі факти вбивств. Сам Залізняк вимагав лише, щоб уніатські священики покидали православні села або ж переходили на православ’я”.
Не «розбійники-зарізяки», не «бандитський натовп коліїв» ішов на Умань. Проти цього шляхетсько-польського бастіону виступило організоване селянське військо з чітко поставленою метою і зрозумілими та бажаними для народу гаслами: за віру, за козацьку Україну з гетьманським устроєм. Причому досі вважається, що Залізняка таки було проголошено в Умані гетьманом. Що знову ж не відповідає дійсності — до останнього дня він підписував свої накази й універсали як полковник.
Рано-вранці гайдамаки Умань обступили
ДЕЯКИЙ час взяття Умані вважалося найбільш дослідженим епізодом Коліївщини. Та з цим важко погодитись, адже й тут не обійшлося без вигадок, плутанини з датами. Зокрема, що стосується ще одного ватажка повстання — уманського сотника Івана Ґонти. Не було ніякої красуні-польки, яка врятувала Ґонту від страти, вимоливши для нього прощення у губернатора Р. Младановича. Як не було ніякого бенкету на його честь. Младанович справді звинуватив Ґонту і ще одного сотника, Панька Уласенка, у зв'язках з гайдамаками і мав намір напередодні штурму стратити їх. На перешкоді цьому став полковник надвірного війська Обух-Вощатинський. Тоді за текстом, що його губернатор написав власноруч, обидва сотники двічі присягли на вірність Потоцькому — у церкві привселюдно і в ратуші. Того ж самого дня Обух-Вощатинський, полковник Магнушевський, Грнта і Уласенко повели уманських кінних надвірних козаків у напрямку Звенигородки, звідки очікували появи Залізняка. В дорозі Гонта зупинив загін і запропонував полковникам залишити його, а козакам — приєднатися до повстанців або ж іти з полковниками. За деякими даними, Вощатинський і Магнушевський направились у бік польсько-російського кордону, до м. Ново-Архан-гельська, куди раніше втекло чимало уманської шляхти, їх супроводжували лише два козаки. Побутує й версія, що Обух-Вощатинський перейшов на бік гайдамаків і брав участь у боях під іменем отамана Обуха. Але достовірних підтверджень цьому немає. Як немає єдиної думки серед дослідників щодо дня початку облоги Умані. За одними даними, гайдамаки підійшли до міста 14, за іншими — 18, ще за іншими — 20 червня 1768 року. Одні історики наполягають на існуванні 5 чи 8-тисячного укріпленого табору польських біженців у приміському Трековому лісі. Нібито фортеця усіх бажаючих вмістити не могла. Інші