В одному усі сходяться: для взяття неприступної, як вважалось, уманської фортеці повстанцям багато часу не знадобилось. Першої ж ночі обложені вистріляли всі гарматні ядра, а тому змушені були запросити гайдамаків на переговори. До однієї з брам в ролі парламентаря під'їхав Іван Гонта, але котрийсь із шляхтичів спробував його убити. По­стріл з гармати перешкодив зробити Младанович. Зчинилася метушня, якою скористались повстанці: через зроблений вночі пролом в огорожі вдерлися до міста. На цьому одно­стайність дослідників знову закінчується. Окремі польські, єврейські джерела твердять, що жертвами «уманської різні» стали 12, а то й чи не всі 18 тисяч поляків та євреїв. Є й такі, що називали цифру 85 тисяч убитих. При тому, що за тодішніми переписами тут проживало трохи більше 2 тисяч міщан, з яких було 1128 українців і 301 єврей. Навіть з урахуванням можливої кількості біженців не те що до 85, до 12 тисяч — далеко. Сучасні українські історики доводять, що жертвами гайдамаків могли стати не більше 3 тисяч осіб. При цьому посилаються на свідчення самого Залізняка, який на одному з перших допитів сказав, що вбитих повсталими налічувалося, напевне, не менше 2 тисяч. Але дехто і цю цифру вважає завищеною. Достеменно відомо інше: гайдамаки дарували життя усім, хто погоджувався прийняти православну віру. Врятовано у такий спосіб близько 500 осіб. Гонта особисто подбав, щоб зберегли життя доньці та синові Р. Младановича. До речі, остаточно з'ясовано, що вбивство Іваном Гонтою своїх синів — тенденційна вигадка запеклого шанувальника барських конфедератів шляхетського письменника М. Чайковського.

ЗА БІЛЬШ ніж два століття від часу подій багато хто із зарубіжних дослідників брався за тему Коліївщини. При тому лише тугіше заплутувався клубок вигадок, що його досі не вдається розплутати. Із сумнівних мемуарів псевдоочевидців у енциклопедичні словники перекочовували навмисні і ненавмисні помилкові твердження, перекручені факти. Поляки таким чином прагнули виправдати нечувані звірства шляхти, євреї — приховати справжні причини погромів, росіяни — змити тавро зрадників братів по вірі, адже тільки їм належить «слава» переможців над гайдамаками. Уманський табір повстанців громили донські козаки під орудою поручика Кологривова і карабінери полковника Гур'єва. Гіркої слави зажили. Бо це була не перемога, а таки підла, підступна зрада. І — цинічна, бо основна маса селян свято вірила в існування так званої «Золотої грамоти», якою цариця Катерина нібито обіцяла їм підтримку. Багато повстанців вважали, що допомагають російським військам у боротьбі з конфедератами.

М. Залізняк та деякі інші отамани до Кологривова та донців спершу ставилися з підозрою. Не могли не знати ватажки Коліївнищи, як у 1734 році російські ж війська при боркали велике повстання правобережних селян під проводом сотника Верлана. Не так багато часу минуло. Але поручику вдалося розвіяти підозри. Він влаштував вечерю для своїх отаманів, на яку запросив Залізняка зі старшиною, організував випивку і для козаків та повстанців. Своїм наказав тільки робити вигляд, що п'ють. Старшину заарештували ще за святковим столом, а повстанське військо захопили сонним. Залізняка, добру сотню запорожців, решту російських підданих відправили до Києва, а згодом після покарання канчуками та виривання ніздрів заслали до Сибіру. Подальша доля цього ватажка повстання — невідома. За переказами, він кілька разів намагався втекти з каторги, останній раз це йому вдалося, а згодом його ніби бачили серед повстанців Пугачова.

Нема Ґонти, нема йому хреста, ні могили

НАБАГАТО тяжчі випробування чекали на польських підданих. Для розправи їх належало доправляти до с. Серби, де тоді перебував регіментар К. Браницький. Коли стало відомо, що ось-ось привезуть полонених повстанців, він написав королю: «Яка тут радість! Вся тутешня шляхта та євреї прибігають до мене — один радить їх (повстанців) чет­вертувати, другий — палити, садовити на палі, без усякого розбору вішати... Ще недавно, коли два-три гайдамаки заскочать у село, то з чотирьох сусідніх всі втікали, виїжд­жали за кордон... коли ж повстанці опинились під арештом, на всіх напало буйство й несамовитість до того, що кожен хоче бути катом. Радять мені, щоб за давнім звичаєм Потоцького я наказав стерти з лиця землі села, охоплені бунтом, перебивши всіх, не виключаючи жінок та дітей. Пояснюю, що наш край малолюдний і це завдало 6 шкоди дер­жаві, але ніхто про це й слухати не хоче».

НЕЗВАЖАЮЧИ на осуд, таки прислухався регіментар до настанов мстивих шляхтичів і євреїв. Близько 700 гайдамаків, як сам потім висловлювався, «перевішав валом». Багатьох приречених на страту розвозили по навколишніх містечках і селах, де їм відтинали голови, садовили на палі, четвертували. У середині липня 1768 року у Сербах перед силою зігнаними селянами і натовпом кровожерливих поміщиків та орендарів найлютішою смертю через четвертування живцем, з попереднім здиранням пасів шкіри зі спини, померли Іван Гонта і 27 його побратимів з числа повстанської старшини. Збереглися свідчення одного з очевидців страти, враженого мужністю Ґонти: «Засуджений на четвертування і здирання стрічок шкіри з тіла, він спокійно