Даремно сподівалася шляхта, що подібними звірствами легко придушить селянські заворушення. За офіційною версією, воно тривало до квітня 1769 року, але є інформація, що окремі повстанські загони діяли аж до 1771 року. Люди довго не хотіли вірити у поразку навіть після ув'язнення і страти ватажків. Що підтверджують слова народної пісні, яку записав на Правобережжі М. Максимович:

І говорить Максим-козак,

сидячи в неволі:

«Не будуть мать вражі ляхи

на Вкраїні долі.

Течуть ріки з всього світу

до Чорного моря,

Минулася на Вкраїні

жидівськая воля».

А повстання поширювалось селами Поділля, Волині, Галичини, загрожувало перекинутися на Литву. Повстанські загони діяли в районі Тернополя, Володимира-Волинського, Самбора — на територіях, де вже міцно закріпилась унія, що зайвий раз підтверджує: релігійні мотиви для Коліївщини не були визначальними. Щоб залякати галичан, польські власті направили із Сербів до Львова більше 300 полонених гайдамаків для публічних страт. Маємо уривчасті відомості лише про 73 з них, скараних на смерть і скалічених у вересні 1768 року. П'ятдесят з них загинули на шибеницях, десятьом відтяли голови, а тринадцятьох прирекли до довічних мук — відрубували їм праву руку і ліву ногу. Є ще інформація щодо цих людей, яка повністю розвінчує міф про «розбойников й воров». Серед цих 73-х 39 були сільськими господарями, а решта — їхніми ще не одруженими синами. Походили вони зі Смілянщини (46 чоловік), Уманщини (19), Черкащини (6), з Лисянки і Со-колівки — по одному.

Безперечно, Коліївщина як сторінка нашої історії заслуговує на те, щоб її переглянути. І не лише що стосується нав'язаної чужоземцями зневажливої назви. Повстання, мабуть, не треба так тісно пов'язувати з гайдамацьким рухом, який мав відмінні особливості. Гайдамаками тоді, окрім учасників селянських виступів, називали і суто грабіжницькі ватаги, і кріпаків-втікачів. До лав повстанців могли влитися й бандитські зграї, далеко не з благородною метою, чому є маса підтверджень. Це завжди буває під час масових заворушень. Повстання ж 1768-69 років однозначно мало характер національно-визвольної боротьби, його небезпідставно можна називати селянською війною, справді продо­вженням Хмельниччини.

У ГАЗЕТНІЙ публікації неможливо навести усі аргументи. Це — справа наукових конференцій, ґрунтовних досліджень, дискусій істориків. На жаль, у незалежній Україні цього досі не зроблено. Як не прикро, але сучасники більше знають про повстання Спартака, що відбулося понад два тисячоліття тому, аніж про цю драматичну подію власної історії. Востаннє дослідники Коліївщини збиралися широким загалом на науковій сесії, приуроченій ще до 200-річчя повстання. Але у ті часи радянська історіографія визнавала її лише як антифеодальну боротьбу українського селянства. Організувати щось подібне в Умані спробували було років п'ять тому активісти УНА-УНСО, але автобуси з делегатами скликаної конференції «беркутівці» завертали з півдороги, бо в місті приймали євреїв-хасидів, які з'їхалися на могилу свого релігійного провідника Цадика Нахмана.

Та що там конференція — минулого року в Україні і на Черкащині зокрема, де був епіцентр подій, не спромоглися навіть гідно відзначити 235-річчя від початку повстання. Скромні урочистості у селі Медведівка організували лише члени історичного клубу «Холодний Яр», співробітники історико-культурного заповідника «Чигирин», місцеві краєзнавці. У цьому селі є перший і єдиний в області пам'ятник М. Залізняку, та й той непросто було встановити. Ініціаторами його спорудження виступили сільські краєзнавці — вчителі Павло Воскобойник і Надія Жук, пенсіонер Микола Шмиголь. Вони зібрали серед медведівців кошти і підписи під проханням про дозвіл. Чотири роки дійсно народний пам'ятник пролежав за сільрадою в очікуванні, поки влада визначиться. Урочисто відкрили його на відзначення 225-літнього ювілею Коліївщини. Це був останній масовий захід в області по вшануванню повстанців. Не дивно, що в Умані досі нема пам'ятника М. Залізняку та І. Ґонті, рішення про встановлення якого офіційно ухвалили ще ЗО років тому.