Моє село – Серафинці
ПЕРШОВИТОКИ
Якби хто йшов пішки з Городенки на Заліщики колишньою «цісарською» дорогою або, гостинцем, то в трьох кілометрах ходи дійшов би до Серафинців, а за селом на сході через кілька хвилин сягнув би колишнього (до 1939) польсько-румунського кордону. Отут, у самому куті Івано-Франківської області, притулилося наше село. Через декілька кілометрів - село Бабин, то вже Чернівецька область. А далі - Дністер, межа з Тернопільщиною.
Село то западає у видолинки, то дряпасться горбами, мальовничо розкинувши по садках свої хати й городи. З північного боку видно Стрільче, зі Сходу - Бабин і Пробабин, на півдні Ясенів-Пільний відкриває дорогу на Снятин, а з заходу прикриває село від вітрів Городенка.
Нас насамперед цікавить, скільки років Серафинцям. Можна з упевненістю сказати, що людські поселення на території села існували ще в дохристиянські часи, бо в його околицях знаходили знаряддя праці кам'яного віку, часів трипільських племен.
Як стверджує краєзнавець Петро Сіреджук, перша писемна згадка про наше село сягає 1500 року. З переказів відомо, що колись па території Серафинських земель було село Ямгорів. Мабуть, не беруся стверджувати безапеляційно, поселення з такою назвою існувало ще за давніх часів, але в середньовіччі його сплюндрувала татарська орда, а натомість виникли Серафинці. загубивши на крутозламах історії походження своєї назви. Петро Сіреджук стверджує, що слово «серафинці» з молдавської перекладається як «міняйло», визначаючи таким чином роль цього села як посередника в обміні різних грошей на польсько-молдавському порубіжжі. Проте уродженець села, кандидат філологічних наук Василь Лазарович не знайшов у молдавській мові слова, подібного до «серафинці». Можливо, назва ця походить від власного імені якогось (чи якоїсь) Серафима (Серафими).
Зрозуміло, що писемна згадка не передбачає з'яви першої хати в селі, а отже, його народження, а лише зафіксовує існування поселення на час згадки про нього і його назву. Саме ж село може існувати тривалий час і без згадок про нього на письмі.
ЧАСИ ПОЛЬСЬКОЇ Й АВСТРІЙСЬКОЇ ЗАЙМАНЩИНИ
У 1340 році нагло помер останній галицько-волинський князь Юрій II - Болеслав Тройденович, і на цьому обірвалась нитка галицько-волинських князів. Ще дев'ять років Галичина перебувала під короною князя Любарта, а відтак від 1349 з перервами аж до 1939 року посідали нашу землю то польські, то австрійські займанці, а інші частини Західноукраїнського краю потрапили під гніт угорців та румунів. Своїми дарчими грамотами польські королі щедро роздавали шляхті цілі повіти, округи, села разом із їхніми мешканцями. Княжі люди, які зберігали за собою певні свободи, ставали панщизняними, перетворювалися на кріпаків.
За той час Серафинці відчули всі «принади» польського панування: важкий національний, соціальний та релігійний гніт, всілякі приниження людської гідності, недоїдання й голод. І це на землі Галичини, що, як писав польський історик Чоловський, «порівняно з пісками Мазовша, лісистої Волині, болотистого Полісся була краєм, де течуть молочні й медові ріки».
Польська шляхта нещадно експлуатувала населення Прикарпаття, позбавляла його економічних прав, робила залежним від власних примх. Ось які повинності виконували селяни на користь магнатів: подушне від лану, замкові роботи, шарварки, будівництво та ремонт маєтків, замків і фортець, десятина снопів від лану на костьоли та монастирі, панщина, чинш зерном за випас худоби, яйцями, курми, пряжею, худобою, ремісничими виробами, обідні, стації для проїжджих чиновників, відумерщина (якщо хата залишалась без спадкоємців, то все майно переходило у власність поміщика), надзвичайні побори, податки на війну та всякі політичні акції. Селянин у ті часи був беззахисною людиною, яка разом з усією родиною закріплялася за панським маєтком і не мала права змінити місця проживання.
Утікачів від панщини поміщицькі гайдуки виловлювали й нещадно карали. Захисту селяни не мали в жодному суді й завжди становили соціальну базу всіляких повстань і заворушень. Одне з перших великих повстань відбулося 1490 року під проводом Мухи. Воно охопило все Покуття й інші землі аж до Галича й Рогатина. Історики не знають точно, звідки родом той Муха.
Учений з діаспори І. Кузич-Березовський пише «що, напевно, Муха... шляхтич з Березова або Серафинець». Ми нічим не можемо підтвердити його припущення, але й ніхто поки що не спростував, що ватажок повстання не походить із цього села. Що ж до шляхтичів Березовських, які підтримували Муху, то такі прізвища збереглися в Серафинцях дотепер і, можливо, якісь Березовські заснували згодом село
Березів Косівського району або ж навпаки, прийшли звідти до нашого села.
Нема сумніву, що вихідці з Серафинців були серед повстанців Мухи, а під час національно-визвольної війни 1648 року, коли Городенка повстала проти польської займанщини, брали участь у загонах Семена Височана.
У 1772 році відбувся перший поділ Польщі між Австрією, Росією і Прусією, внаслідок якого Галичина відійшла до Австро-Угорської імперії й стала називатися Королівством Галіції й Володимирі!'. Правив ним цісарський намісник. Край був поділений на повіти, якими керували старости.
Не можна сказати, що життя галицької спільноти дуже поліпшилося, та все ж цісарські реформи принесли деяке полегшення.
А загалом Галичина була колоніальним придатком Австро-Угорської імперії, яка мало дбала про соціально-економічний розвиток краю. Промисловість тут розвивалася слабо, 60 відсотків її становили дрібні майстерні, в яких працювали до 10 осіб.
Цукрові буряки з галицьких ланів вивозили переробляти до Австрії, а перший цукровий завод у Галичині збудували в Ходорові лише 1913 року.
Зате широко розвивалося горілчане виробництво. На території Городенщини працювали три ґуральні: в Городенці, Ясенові-Пільному