Село почало осідати десь близько 1500 року на південний схід від теперішнього і мало назву Ямгорів.

Під час татарського наїзду 1622 року воно було цілком знищене, лише декільком родинам вдалось уціліти. Мешканці ховалися поміж скель уздовж потока Гуркала.

Після татарського набігу село стало відбудовуватись у верхів'ї Гуркала. Тут були початкові числа хат на чолі з центром тодішньої «культури» - корчмою, яка мала перше число.

На полях височіли два кургани, на яких запалювали вогні при набігах татар. Від тих курганів взяли назву родини Курганевичів. Десь у тому місці, де тепер місцевий цвинтар, було турецьке поселення, сліди якого в формі черепків і пляшок знаходимо при копанні могил.

Назва села затрималася десь до року 1860, бо з того часу є контракт купної села жидом Давидом Зільбером у графа Понінського року 1866, де фігурує назва Ямгорів. Є два варіанти зміни назви (дуже плутані й суперечливі та й навряд чи правильні). Перший. Стара церква стала валитися, і за переказами, десь 1760 року недалеко від теперішньої церкви, заїхав у болото пан Ісидор Ільський і не міг звідти вибратися, тож борикаючись дав обітницю звести церкву, коли врятується. Виїхавши з болота, побудував церковцю на честь ангелів серафинів. Від того часу село розбудовується в напрямі церкви і прибирає назву Сера-финці. Все це містить наліт легендарності. За даними сучасного краєзнавства, назва села походить із молдавського й означає «міняйло», тобто тут був пункт обміну грошей різних держав. Із тих часів маємо переказ, що близько 1760 року один із парохів мав дві доньки. До Ямгорова прийшли два богослови Іван і Михайло Шлемкевичі, які поженилися за парохових доньок. Один із братів виїхав зі села, а другий, Іван, одержав 14 моргів поля і дав початок роду Шлемкевичів.

Є ще одна версія походження Серафинців. У пана Каньовського, власника села, була кохана дружина Серафима, на честь якої й названо село. Стара церковця зникла, а на її місці збудовано другу, де парохами були отці: Баран, Плонський, Загайкевич, Каратницький, Бородайке-вич, Луцький. У 1882 році під проводом отця Литвиновича на місці старої церкви зведено храм, який стоїть до цього часу (сто років). Частина іконостасу намальована в ті часи, решта - пізніше. Приход був досить великий, мав 70 моргів поля.

Нова двоповерхова семикласна школа побудована в 1905-1906 роках. Від 1850 до 1878 року діти вчились у старому приміщенні, де з одного боку була школа, а з другого - сільська управа. У 1880 році школу перенесли до ліпшого будинку. Відтоді її управителями були вчителі: Струк, Іжевський, Бачинський. Останній був сільським радикалом і підніс надзвичайно рівень культури села. Після Бачинського управителями були Лень, Дорожтнський і Юрчишин. З Австрії управління було українське, однак, починаючи від 180 до 1914 року за громадські справи треба було важко боротися. Двір не мав вплив на село, бо там жили жиди, які на одних із виборів зазнали поразки і більше в громадські справи не втручалися.

До 1850 року в селі керували дідичі та мандатори, які карали буками.

У селі часто бував класик української літератури Василь Стефаник. Він учився з Левком Бачинський у Коломийській гімназії. Про Левкову сестру Стефаник писав: “Євгенія Бачинська – то моя перша (біла) любов” Але одружитися з нею не зміг. І бідолашна дівчина 1897 року померла з суму та від хвороби.

У 1910 році в учителя Василя Бачинського почував Іван Франко, після того. Як мав виступ у Городенці.